В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

ЙОГО ПОКЛИКАННЯ – МАЛЮВАТИ

Дата: 27.04.2018 Кометарі: 0

І ділитися цим умінням з іншими

Багато людей схиляються до думки, що брак не грошей, а обдарувань   робить державу слабкою. У всі часи цінувалися мудрі, талановиті люди – селекціонери, вчителі, лісоводи, лікарі, криміналісти, архітектори, художники, спортсмени, науковці – особистості, які підносять свій край, свою батьківщину до висот визнання і слави. Таких потрібно ростити, плекати, цінувати, прислухатися до їхньої думки та поради і у них вчитися. Нещодавно я розмовляла із   талановитим самобутнім художником із с.Завадівка – Богданом Ілиничем. Тож Богдан Ілліч каже, що наша бойківська земля   надзвичайно багата обдарованою молоддю, з якої могли би вийти відомі митці пензля, різьбярі, поети, модельєри, але немає школи, яка би дала їм поштовх у світ прекрасного, дорогу в доросле життя. Таким закладом на Турківщині могла би слугувати школа мистецтв, про яку вже довгий   час йдуть розмови.   «Серце крається, що пропадають такі таланти на нашій Бойківщині», – зізнається мій співрозмовник. Богдан Ілліч добре це знає, бо вже вісімнадцятий рік працює з юними художниками у районному Будинку дитячої та юнацької творчості – керівником гуртка образотворчого мистецтва.

Сам колись в дитинстві любив малювати, працювати з олівцем, вдивлятися у різні конфігурації, красиві карпатські пейзажі, колоритні бойківські візерунки і змальовувати. Після закінчення Турківської середньої школи Богдан Ілинич вступив на загальнотехнічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту. Закінчивши вуз, деякий час працював на шкільній ниві, а далі його життєва стежина пролягла   на Турківський світлотехнічний завод. «Спочатку робив там креслення, потім призначили   мене начальником технічного відділу, згодом перевели на іншу посаду – заступником головного інженера, допоки доля не привела мене в районний Будинок дитячої та юнацької творчості», – ділиться спогадами про минуле п. Богдан.

– Малювання – то мій основний хліб. Малюю пейзажі, натюрморти, інколи на замовлення – портрети, ікони. Але в основному – пейзажі і натюрморти. Намалював уже кілька сотень картин. Часто замовляють їх у мене заробітчани і везуть за кордон – в Польщу, Італію, Ізраїль, Німеччину, навіть у США. Добре, що сучасними фотоапаратами можна робити гарні знімки. Тож фотографую, а вже потім вдома їх відповідно обробляю, а малюю в основному олійними фарбами. Малюванням захопився ще зі школи, з початкових класів. Моя перша вчителька Софія Козяк дуже гарно малювала і фактично прищепила мені любов до малювання. А на заводі –   Міргазіян Арсланов. Я на світлотехнічному працював конструктором, а його майстерня   була поруч. Ми обидва любили пограти в шахи, тож вільну хвилину проводили за шахівницею. Так і подружили, я став частіше заходити до нього в майстерню і спостерігати за тим, як він творить. Якось і сам взяв у руки олівець і щось намалював. Арсланов   уважно подивився і сказав: «Бодю, тобі конче треба малювати». А я фактично з фарбами ніколи не працював, підготовки ж не мав ніякої. Тож він мені став дещо показувати, підказувати, і так мало-помалу затягнув мене в живопис. Наука цієї талановитої людини для мене має дуже велике значення. Я дякую Богу, що зустрів його на своєму життєвому шляху.

У Будинку дитячої та юнацької творчості Богдан Ілинич працює з 2000-го. Йшов тимчасово – на рік, а затримався донині. Діти його люблять, шанують, завжди радяться з ним. Він вчить їх, як наводити перші штрихи, як розводити фарби, щось підкаже, переправить. Дехто з його вихованців пов’язав життя з малюванням, як ось Тарас Зелінко, який тепер займається дизайном. Але обираючи фах художника, ти береш, образно мовлячи, синицю у жменю, наголошує митець.   Бо живопис – річ слизька. Коли все добре, то є робота, а як трошки щось гірше, щось не так, то й нема. Тому батьки часто радять своїй дитині обирати щось практичне – для життя. Хоча я вважаю, що талант закопувати не треба, а навпаки – розвивати.

Зараз у групі Богдана Ілинича –   12 дітей. Але табу нема: є в когось бажання вчитися малювати – бере залюбки, навіть й до 25 дітей може записати у групу. Богдан Ілліч нікому не відмовляє. «Дитина може трохи походити, потім залишити заняття, потім за деякий час знову прийти. Мене тішить те, що дитина малює, аніж мала би проводити свій час за комп’ютером», – каже керівник гуртка.

– Деколи нас так багато, що в одному кабінеті місця не вистачає. Займаємося у двох, – каже Анна Синета, учениця Турківської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 – одна з призерів недавнього районного конкурсу малюнків «Ліс – очима дітей», яка, окрім того, що заробила приз за третє місце, ще й одержала грошову винагороду, в сумі 200 гривень, і цим самим потішила свого керівника. – Богдан Ілліч дуже добрий, тому ми з нетерпінням чекаємо на кожне нове заняття.

Вихованці Богдана Ілинича постійно беруть участь у конкурсах різного рівня – міських, районних, обласних. Є ряд міжнародних конкурсів, куди діти висилають свої малюнки. Позаминулого року гуртківці висилали свої роботи на міжнародний конкурс, який відбувся в м. Кишинів. Це   Марічка Ілинич (донька п. Богдана – авт.), а також Мілана Хомик і Мар’яна Біян. До речі, ці дівчатка, та ще кілька є таких, які дуже класно малюють. Призових місць, правда,   за участь в цьому конкурсі вони не удостоїлись, але відзначені були. Місяць тому вихованці Богдана Ілліча – Мілана Хомик та Марічка Ілинич – стали дипломантами обласного конкурсу образотворчого мистецтва «Таланти твої, Україно».

– Для занять діти в основному приносять усе самі – папір, олівці, фарби… – розповідає про гурткову роботу Богдан Ілліч. – З цим проблем немає, бо ходять ті, які хочуть малювати. В такий гурток насильно нікого не затягнеш. Ну й, відповідно, батьки своїм дітям також допомагають та всіляко заохочують. Цікаво, але відвідує гурток більше дівчат. Мені самому це дивно, бо, як правило, хлопці все-таки мають більший хист до малювання. Але дівчатка більше дисципліновані та посидющі. Було би дуже добре, і я про це не один раз уже казав, якби в Турці відкрили школу мистецтв. Талановитих дітей у нас багато.   Навіть отих кілька, про які я казав, то реально з них можна робити майстрів. Малюють не гірше за мене. Ще рік – і з ними я не буду мати що робити. Тому для таких дітей треба відкривати дещо більше, аніж гурток. У гуртку в них немає таких можливостей для дальшого розвитку, тут усе спрощено.Тим більше, що для нашого району це був би великий плюс. Майбутнє Турківщини – за розвитком туризму, художніх промислів і ремесел. А туристу що потрібно? Гарна згадка про наш район, його визначні місця, наші Карпати, краєвиди. Тож чудова картина, прекрасний різьблений чи плетений виріб, оригінальна вишивка були би тими   пам’ятними подарунками. Потрібно це робити, так можна заробляти і на цьому виживати.

Герой моєї розповіді мріє написати ще багато нових картин. Адже він художник, а художник завжди у пошуку. У пошуку техніки, кольорів, свіжих тем. Тож побажаємо Богдану Іллічу талановитих вихованців та здійснення усіх його творчих планів!

Ольга Тарасенко.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Шукати на сайті

Архіви