В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

НАВЧАТИ І ВЧИТИСЯ – Два незмінні правила справжнього педагога і наставника Романії Паленичак

Дата: 10.06.2019 Кометарі: 0

Якось видатний американець, мультимільярдер, видавець та колекціонер творів мистецтв, який не соромився бути багатим, Майкл Форбс сказав: «Успіх приходить до того, хто робить те, що найбільше любить». І хоча його слова стосувалися здебільшого людей, що вміють заробляти гроші, не менш актуальними вони є  і для тих, хто, обравши улюблену професію, заслужив шану і визнання.

Як на мене, цей вислів великого американця стовідсотково стосується й 70-річної ювілярки, директора Кривківської ЗОШ І-ІІ ступенів Романії Паленичак. Ще в дитинстві вона вимріяла ( а згодом й обрала) одну з найвеличніших та надзвичайно потрібну та відповідальну професію вчителя, і багаторічною сумлінною працею заслужила повагу не лише в колективі та місцевій громаді, а й у великій    педагогічній родині Турківщини. Її життєва енергія, фаховий досвід педагога і керівника є цінними для молодих колег, що також присвятили себе дітям. Володіючи ґрунтовними знаннями, вона люб’язно дає можливість запалити від них свої промінчики колегам.

Поряд із чисто професійними якостями, Романії Михайлівні притаманні й високі людські: щирість, доброта, вміння слухати і почути, робити висновки та порадити. А ще – інтелігентність та шляхетна вишуканість.

Народилася вона в с. Верхнє Висоцьке, у далекому повоєнному 1949 році, в час, коли природа обдаровувала землю ніжним літнім сонечком, в променях якого купалися буйні сади та виблискувала швидкоплинна річка Стрий. Посеред чудового карпатського різноманіття зростала щедро нагороджена красою, доброю вдачею і маленька Романія. Вона була другою дитиною в сім’ї. Батьки, окрім неї, виховали ще шестеро дітей. Всі – роботящі, відповідальні одне перед одним. Батько повернувся з фронтів Другої світової війни інвалідом – без ноги, а тому діти, що з кожним днем дорослішали, завжди і у всьому допомагали у господарстві. Поміж хатньою роботою та роботою на полі, Романія завжди знаходила час і для навчання. Їй легко давалися шкільні дисципліни, а особливо відзначалася декламаторським та танцювальним хистом. На уроках зосереджено й уважно слухала педагогів-наставників і потайки мріяла бути схожою на них, щоб також нести у світ добре, розумне, вічне.

Минали дитячі роки, успішно закінчивши у 1966 році десятирічку, їй як доброму випускникові запропонували роботу діловода в рідній школі. Поступати на стаціонар до вузу не було можливості, адже помер батько, а їй, як старшій серед дітей, довелося брати велику відповідальність за виховання молодших. Відпрацювала діловодом 4 місяці, а у жовтні тодішній завідувач відділу освіти Орест Ортинський, після співбесіди з героїнею моєї розповіді, запропонував їй посаду вчителя початкових класів у с.Кривка. Практично одночасно Романія поступає на заочне відділення Дрогобицького педагогічного університету ім. Івана Франка за спеціальністю українська мова і література. Згодом педагогічна стежка на один рік привела її до рідного села у початкову школу. Пригадуючи пройдений шлях, Романія Михайлівна розповідає, що тоді в першому класі було 33 учні, зараз, для прикладу, в Кривці вперше сяде за парти лише троє дітей.

Після трьохрічної роботи з учнями початкових класів, молодий педагог освоює роботу й зі старшокласниками. Викладати довелося різні предмети. Завжди відносилася до своєї роботи віддано і щиро, з розумінням того, що від педагога у значній мірі залежить доля людини, починаючи з вибору професії і закінчуючи життєвою позицією в суспільстві. Сьогодні їй важко пригадати, скільком сотням дітей проторувала дорогу в Країну Знань, часто нарівні з батьками прищеплюючи їм любов до всього того, що називається добром, навчаючи життєвих премудростей. За це колишні вихованці, а сьогодні уже дорослі, з відповідним статусом у суспільстві, щиро дякують їй під час вечорів зустрічі, та й у приватних бесідах. Відповідно, й вона гордиться ними, незалежно від того, як влаштувалися в житті. Важливо, щоб вони були чесними, добрими, прикладом для наслідування. Коли так, то вважає, що її педагогічна праця не пішла намарно. Добрим словом заслужений педагог згадує Олексія Мельничина, який сьогодні живе на Закарпатті, Миколу Полупана, що мешкає у Львові, на жаль, уже покійного) Василя Лазора та багатьох-багатьох інших.

У час горбачовської перебудови, у 1987 році, відділ освіти довірив Романії Михайлівні очолити Кривківську ЗОШ. Клопотів, зрозуміло, додалося. Приміщення школи – старе, переобладнане з попівства. Учням доводилося вчитися у дві зміни.. Власне тоді, маючи підтримку керівництва місцевого радгоспу та чоловіка Івана Паленичака, з яким познайомилася та побралася ще у 18-річному віці, вирішила будувати нову школу. Хоч і не безпроблемно, але це їй вдалося. В результаті покращився навчальний процес, педагогам та дітям стало, відповідно, набагато легше працювати та вчитися.

Сьогодні, маючи у життєвій скарбничці 52 роки педагогічного стажу, Романія Михайлівна може об’єктивно порівнювати школу 30-річної давності і теперішню. Надзвичайно турбує її те, що діти мало читають, та й до навчання відносяться не з таким запалом, як колись. Посеред них немає навчального суперництва, яке раніше стимулювало дітей знати більше. Зараз діти  сидять у телефонах, якісь понурі, байдужі. Та й серед педагогічних працівників нема завзяття до роботи. Колись, пригадує моя співрозмовниця, вчителі сиділи з учнями після уроків по 3-4 години і таки домагалися того, щоб урок був засвоєний. Зараз це й на гадку нікому не спаде. Тай невідомо, як би відреагували батьки, якби їхню дитину залишили після уроків. Часи змінюються і досить часто міняються не на краще. У школі надзвичайно ускладнені навчальні програми, дітям пропонують вчити багато, але чомусь все виходить, що роблять вони це не досконало, а поверхнево. Хоча поряд з цим Романія Михайлівна розуміє, що в життя приходять нові правила, нові звичаї та нові методики. Хотіло б ся, щоб вони приносили користь для школи та суспільства загалом.

Доброю опорою, надійним порадником упродовж всього життя для Романії Михайлівни був чоловік Іван Миколайович, який, на жаль, два роки тому відійшов до небесних палат. Але нічого не вдієш, така життєва проза. Але радіє серце матері і бабусі за дітей, онуків та невісток, які часто навідуються до її оселі, коли треба – допомагають. Син Богдан закінчив медичний університет й сьогодні активно й успішно займається нетрадиційною медициною у Дрогобичі. Також на Дрогобиччині живе й інший син, Роман, і трудиться лісничим у с. Лішня. З дитинства він любив природу й надзвичайно бережливо ставився до неї, власне тому й обрав професію лісівника, яка принесла йому шану та визнання. В смт. Оброшино замешкав син Олександр. Щоправда, щотижня приїздить до рідного села, де в місцевій школі викладає фізкультуру. Тішать бабусю й шість онуків та правнучка Анна. Коли всі разом збираються в батьківській оселі, для Романії Михайлівни – справжнє свято, під час якого є що доброго згадати, поділитися успіхами та планами на майбутнє.

Велику вдячність висловлюють своєму керівнику й наставнику члени невеликого, але дружнього педагогічного колективу, наголошуючи, що Романія Михайлівна завжди щиро намагалася вкласти в дитячі душі одночасно з міцними знаннями, які рясно проростали в життєвих успіхах вихованців, ще й правильні моральні принципи, без яких людина, навіть з добрим привілейованим суспільним становищем, є убогою. Адже правильно виховати людину означає визначити долю нації.

Василь Васильків.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Шукати на сайті

Архіви