В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

ПЕРСПЕКТИВА РОЗВИТКУ ТУРКІВЩИНИ – НАША СПІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Дата: 23.08.2019 Кометарі: 0

Природно, що всі ми хочемо жити комфортно, безбідно, аби щораз не задавати собі запитання, дуже часто не знаходячи відповіді: «Де взяти кошти на лікування чи навчання дітей, сплату комунальних послуг чи одежину?» Очевидно, що наше життя було б комфортнішим, якби держава створила сприятливі умови для достатнього заробітку, а ми, які сьогодні не конче охочі до роботи, таки добре заробляли на хліб насущний. І тут не важливо: хто як зароблятиме – як кажуть, головою, чи руками. Головне, щоб усе було по-чесному. Особливо це актуально у нас, в горах, де значно обмеженіші можливості, аніж в рівнинних районах. Хоча експерти кажуть про великий гірський потенціал, якщо скерувати його в правильне русло. Власне на пошук правильного шляху, в контексті адміністративно-територіальної реформи, має бути скерована робота влади. Про те, як бачить перспективи розвитку Турківщини голова районної ради Володимир Лозюк, ми поцікавилися після того, як він був учасником четвертого Форуму місцевого розвитку, що відбувся в Трускавці, за участі керівників нашої держави.

– Володимире Омеляновичу, чи можна сподіватися, що лозунг форуму «Карпатський прорив – партнерство задля розвитку» бодай частково буде втілений в життя, ну й принесе результат?

– На мою думку, результат буде тоді, коли всі управлінці найвищого рівня, посадовці середньої та найнижчої ланки, широкий загал небайдужих громадян щиро працюватимуть для спільної мети – розвитку нашого краю. Не кажу, що це легко й просто, але вже не один раз переконувався, що немає нічого неможливого. Перспектива розвитку Турківщини є. І це – наша спільна відповідальність. Такий собі екзамен. Якщо здамо його бодай на задовільно, то наші нащадки згадають нас добрим словом. В іншому випадку – забудуть.

Мені приємно з того, що керівники гірських районів, зокрема голови районних рад – Львівської, Закарпатської, Чернівецької та Івано-Франківської областей – декілька років тому започаткували проведення таких форумів. На них можна поспілкуватися, поділитися досвідом. До речі, рекомендації з розвитку гірських територій, які розглядали ці представницькі зібрання, в значній мірі – наша робота. Мою на увазі, Турківської районної ради. В свій час ми підготували й узагальнено виклали цілий ряд проблем, що потребують вирішення в тих населених пунктах, що віднесені до гірських. А тут, як відомо, – своя специфіка, свої завдання та проблеми. Це вже інше питання, що не всі порушені проблеми знаходять реальне вирішення, але з ними обізнані як керівники держави, так і керівництво області. Я вірю, що після їх глибокого експертного опрацювання щось – таки та вдасться втілити. Найперше, у плані формування привабливості Карпатського краю.

Щодо четвертого Форуму, то він був одним з найпредставницьких. Це 400 учасників з України та із-за кордону – Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Грузії, Туреччини, Німеччини, 20 панельних дискусій на різноманітні теми. Мене тішить, що є розуміння проблематики в голови Львівської обласної ради Олександра Ганущина, ініціатора Форуму, який, виступаючи, наголосив на важливості експертної дискусії про розвиток Карпатського краю, стратегії секторальної підтримки, зокрема розвитку підприємництва на місцях, про те, як взаємодіяти і налагоджувати співпрацю між владою, бізнесом і громадою, щоб була взаємна вигода.

Щоб розуміти значення заходу, хочу сказати, що участь в ньому взяв колишній Президент України Петро Порошенко, Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, міністр сільського господарства і продовольства Остап Семерак, заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України В’ячеслав Негода.

Слухаючи виступи учасників та спілкуючись в кулуарах з високопосадовцями, я для себе визначив пріоритети в контексті того, що має зробити Українська держава, аби нам, в горах, жилося краще, яка роль відводиться обласному керівництву та нам, людям, що тут роками й десятиліттями проживають.

– Цікаво, які надії покладаємо на державу?

– Я глибоко переконаний в тому, якби Верховна Рада України років 10 чи 15 тому прийняла закон про пріоритетний розвиток гірських територій, який би створив сприятливий клімат для інвесторів, наші справи йшли би набагато краще. Не кажу, що тут хтось би побудував величезні заводи, але малий і середній бізнес мав би добрі преференції. Зараз уявіть собі ситуацію: інвестор, будуючи невелике підприємство, стоїть перед вибором – куди вкладати гроші? Для прикладу, в Самборі, чи в Турці? Зрозуміло, що вибір буде за рівнинним регіоном. Там інвестору не треба доплачувати працівникам 25 відсотків гірських, та й ринки збуту є ближчими. А якби в нас працювало пільгове оподаткування, закріплене державою, інвестор тоді мав би стимул. А так йому свідомо треба йти на серйозніші витрати. Якщо коротко, то цей закон мав би зробити гірські території привабливими.

– Володимире Омеляновичу, але ж зразу інвестор може зіткнутися з іншою проблемою, нестачі робочої сили, не кажу вже – кваліфікованої.

– Так, ця проблема стоїть у нас досить гостро. Зараз сільський голова не може знайти 5-6 людей, які б взяли бензопили та коси й навели порядок на узбіччях доріг, зрозуміло не безкоштовно, а за непогану платню. Просто немає людей, а якщо і знайдуться, то особливого ентузіазму до роботи не мають. Коли пройде перепис, ми побачимо, яка катастрофічна ситуація з  чисельністю населення не лише в нашому регіоні, а й в Україні загалом. Я не кажу вже про кваліфіковану робочу силу. У нас важко знайти доброго зварювальника, кранівника чи столяра.

– Виходить парадокс: в районі функціонують два ліцеї, які готують фахівців, а їх, виявляється, бракує або й немає?

– Я не боюся бути непопулярним, але наші ліцеї перетворилися на такі собі кузні безробітних. Формально щороку вони вручають дипломи випускникам, які насправді не вміють зробити елементарного по професії. Та й природно: яким може бути кранівник, якщо він жодного разу не працював на крановій установці? Яким може бути зварювальник, якщо він раз чи два на місяць приходить до ліцею, щоб отримати стипендію? І цей перелік можна продовжувати. Керівництво ліцеїв робить все для того, щоб лишень укомплектувати групи, в яких іноді навчаються 40-річні, або й 50-річні дядьки. Можливо є й такі, хто раніше закінчив інститут, вийшовши звідти з нульовими знаннями. А вступають до ліцею для того, щоб після закінчення стати на облік в центр зайнятості, або в часі навчання отримувати якісь соціальні виплати. Ну, це абсурд, який ми всі, в тому числі й ті, хто фінансує ліцеї, терпимо! На жаль, ми боїмося вголос сказати всю правду. Насправді ж, прийде час і цей обман випливе. Можливо, навіть з кримінальним підтекстом.

Нещодавно спілкувався з директорами лісових господарств. Виявляється, для них є великою проблемою знайти доброго водія , з непоганою зарплатою, хоча осіб з водійськими посвідченнями маємо безліч.

– До речі, про лісове господарство. Зараз воно переживає не найкращі часи.

– Так. лісівники сьогодні з різних причин заходять в глибоку кризу. Практично зупинилася реалізація деревини на внутрішньому ринку, керівники змушені переводити людей на неповний робочий день. Відповідно,  в бюджет не надходять податки, а лісгоспи, як відомо, є бюджетоутворюючими в районі. Виходить парадокс: приватні підприємці, які майже не виписують в лісгоспах деревину, продають пиломатеріали за нижчими цінами, ніж лісогосподарські підприємства, адже ліс, зазвичай, там крадений, а державне підприємство заходить в тупик. Часто можна почути, що «активісти» всіляко критикують лісгоспи за вирубку лісу, не бачачи, що робиться в селах, в яких масштабах тут крадуть. Щоб зрозуміти це, можна вдатися до нескладних математичних розрахунків. У рік для опалення будинків (якщо на кожний двір брати лише по 5 кубів) потрібно 60 тисяч м куб. деревини. Насправді ж, виписують дрова лише 5, максимум 10 відсотків. Все решта – самовільні рубки. То про яке правильне господарювання і збереження лісів можна говорити.

Та й взагалі із забезпеченням населення дровами в законний спосіб у нас велика проблема. Лісгоспи просто не спроможні це зробити. Не вистачає обсягів рубок, та й немає можливості для транспортування деревини. Зараз стоїть питання про розширення меж Національного парку «Бойківщина». Туди можуть відійти всі угіддя Боринського держлісгоспу. Ситуація ще ускладниться. Якщо б держава справді дбала про розвиток Карпат, то мало б бути фінансування на лісову охорону, а розробка лісу (чи це будуть санітарні, вибіркові чи суцільні рубки) мала б бути віддана приватним підприємцям, під строгим контролем фахівців лісової галузі. Так є в усьому світі.

– Володимире Омеляновичу, великі надії ми покладаємо на розвиток  сільського зеленого туризму на Турківщині. На Вашу думку, чи має він перспективи?

– З таким відношенням, як сьогодні, думаю, що ні. Ми кожен на своєму місці, на своєму подвір’ї маємо робити все від нас залежне, щоб район був привабливим. Щоб створити для себе бодай мізерні умови для заробітку. Ми багато говоримо про розвиток туризму, але нічого не робимо. З усього району я міг би відзначити лише позитивні зрушення в роботі Богдана Комарницького з Борині. Йому вдалося зорганізувати випічку в своєму господарстві бездріжджового хліба, виготовлення сиру, олії з льону. Хай і не часто, але до нього приїжджають туристи, які мають можливість побачити, як все це робиться та й навіть поласувати боринськими делікатесами. Зрозуміло, що дехто з них і придбає продукцію. Успішно функціонує й агрооселя Івана Ільницького в с. Гусне, Івана Брезецького, також в цьому селі, у підніжжі г. Пікуй, агрооселя «Карпатський замок» у с. Розлуч. Все решта – лише безперспективні розмови про зелений туризм. Ми в бюджеті навіть передбачили невеликі кошти для агроосель, але чомусь немає бажаючих їх освоювати. Це напевно наша лінь й небажання щось робити. Людей просто навчили на соціальні виплати, а відтак – відучили від роботи.

– У наступному році в Україні, а відтак і в нас, у районі, буде завершено адміністративно-територіальну реформу. Очевидно проблеми на Турківщині в рази загостряться.

– Так. Місцевим громадам дадуть всі повноваження в управлінні територіями. Відповідно, їм щодень доведеться вирішувати цілий ряд складних питань: де взяти кошти на медицину, освіту чи культуру. Їх просто не буде на народні доми, які відчиняють раз на місяць, на бібліотеки, в яких ніхто не бере книжки, на школи, де навчається майже стільки дітей, як працює педагогів. Та й вчитель викладає 5 чи 6 дисциплін. Зрозуміло, про якість освіти тут і говорити не доводиться. Та й чи потрібна буде амбулаторія, де немає фахівців? Про це ми чомусь мовчимо.

Нещодавно до нашого району приїжджали голови районних рад зі Сколівського, Самбірського, Мостиського, Жовківського та Миколаївського районів, відповідно – Микола Романишин, Віталій Кімак, Володимир Горбацьо, Роман Горбаль, Тарас Зубрицький. Ми мали цікаву дискусію про те, як живеться        об’єднаним територіальним громадам у їхніх районах. Виявляється, що чимало малих, безперспективних уже давно просяться до об’єднання з більшими, які, відповідно, мають надходження в бюджет. Через брак коштів закривають народні доми, бібліотеки, малокомплектні школи. Якщо створимо на Турківщині декілька насправді неспроможних, у плані фінансового забезпечення, громад, то це чекає й нас. Я, як і раніше, стою на тому, що Турківщина має залишитися однією громадою в межах територій теперішнього району.

Я вже якось казав, що маю намір організувати зібрання, з участю сільських голів, керівників структурних підрозділів, і запросити на нього голів районних рад тих районів, де діють об’єднані територіальні громади. Вони зможуть розповісти про всі проблеми  та про те, як важко їх вирішувати. Можливо тоді зможемо прийняти виважене й конструктивне рішення, не догоджаючи комусь з області, а зробимо так, як нам буде краще.

Важливо чітко розуміти й те, що держава не буде утримувати велику армію чиновників, які не приносять користі для села, міста чи регіону. Не буде платити зарплату тим, хто лише вважається на роботі, а насправді вбиває час, аби день до вечора. Добре заробляти має той, хто працює, а не той, хто створює видимість роботи.

– І останнє запитання. Уже з наступного року Турківська КЦРЛ має стати комунальним некомерційним підприємством. Відповідно, й фінансуватиметься не з районного бюджету, а Національна служба здоров’я України платитиме за надані послуги.

– Не хочу бути злим пророком, але вважаю, що наших медиків чекають непрості часи. Їхня зарплата, а відтак перспектива, залежатимуть від пацієнтів. Проводитимуть достатню кількість хірургічних операцій чи прийматимуть пологів, зрозуміло, якісно, добре, співчутливо відноситимуться до пацієнтів, тоді матимуть кошти. А якщо пацієнт поїде в Самбір чи до Львова, відповідно за ним підуть і гроші. Від того залежатиме й штат у колективі, та й заробітна плата медиків. Пригадую, коли ми відкривали гемодіаліз, ніхто з лікарів та медсестер не хотів йти туди працювати. А в умовах реформованої медицини ця послуга буде одна з найдорожчих і приноситиме лікарні чималий дохід.

Я давно наголошував, що медикам треба серйозно подумати, як зберегти відділення в тому вигляді, в якому вони є зараз. Дивно, але \наразі багато з них все надіються на чудо, що медичну реформу в Україні відмінять.

Медична тема надзвичайно       об’ємна і, я думаю, заслуговує окремої бесіди. Але про це – в наступних номерах газети.

Розмову вів Василь Васильків.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Шукати на сайті

Архіви