В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

ЦЕРКОВНІСТЬ ПОЗА КРЕМЛІВСЬКОЮ ОПІКОЮ

Дата: 02.10.2019 Кометарі: 0

«Лише той рівний іншому, хто це доводить,

і лише той гідний волі, хто вміє завоювати її»

(Шарль Бодлер – французький поет (1821-1867)).

У свій час Архієпископ Константинопольський Іоанн Златоуст (347-407) сказав: «Бог не створив рабства, але обдарував людину свободою». Напевно, кожна тверезомисляча людина мала б з цим погодитись. На жаль, поняття рабства міцно засіло у головах не тільки багатьох простих людей, готових за крок ковбаси продати свою свободу, але й у свідомості світських та релігійних діячів, котрі беруться вести народи до духовного та світського прогресу.

Скільки на світі людей, стільки й понять про свободу, адже кожен бачить її у міру своєї духовної культури, моралі, поступків, відповідальності і т.д. Ця культура асоціюється з кордонами тої держави, у якій людина народжується, живе і вмирає. Так виникають такі поняття як культура України, культура Росії, культура Китаю, Англії, Франції… Культура може замикатися у межах своєї держави, може поєднуватися з культурою іншої держави, а може домінувати і знищувати культуру сусідньої держави, нав’язуючи їй свої культурні стандарти.

Це стосується не тільки світської культури, але й релігійної. А об’єднавшись зі світською культурою, релігійна культура може привести як до розквіту, так і до повного занепаду і розвалу не тільки держави, а й цілої імперії. Історія повна прикладами, як з’являлися і зникали величні імперії, як розквітала й занепадала культура, як «обрані» великі наднароди перетворювалися у моральних виродків, що готові були з довбнею у руках нести своє духовне каліцтво цілому світу, нав’язуючи йому свої поняття про таких самих своїх виродків-богів, мораль, поведінку.

У війнах за релігійне та світське домінування одного над одним, за протистояння цьому домінуванню, народи пролили і проливають стільки крові, що на землі могло б утворитися величезне криваве море. Мільйони життів віддано за дурнуваті ідеї тих, хто прагнув стати над світом, над народом – своїм та чужим, над Богом. Мільйони життів віддано за те, аби ці ідеї не полонили свідомість вільнолюбних народів. Тому часом здається, що світ зупинився у своїй світській та духовній еволюції.

Чого бракне народу, котрий прагне завоювати інший народ шляхом кривавого месіанства? Дійсного поняття про світську та релігійну культуру! Таке поняття виховується не вогнем та мечем, не догматом «собіратєля зємєль», не «благословенням» церковно-державних чиновників-владик, не якоюсь спотвореною канонічністю чи «наказами з неба»…, а звичайним онтологічним зв’язком з Богом та ближнім. Відсутність такого зв’язку спотворює образ життя народу, вибудовуючи довкола нього і в ньому самому в’язницю, у яку він хоче пряником та батогом зігнати найбільше народів, перетворивши їх тут у безлику масу.

Колись один з індійських релігійних діячів Ошо (1931-1990), сказав: «Незрілі люди, закохуючись, знищують свободу один одного, створюють залежність, вибудовують в’язницю. Зрілі ж люди, в любові допомагають один одному бути вільними; вони допомагають один одному знищити будь-які залежності. Коли любов живе в залежності, з’являється каліцтво. А коли любов тече разом зі свободою, з’являється краса».

Трагедія народів у тому, що не досягнувши культурної та духовної зрілості, знаходячись на найнижчому щаблі духовної еволюції, вони намагаються насадити своє каліцтво чи дикунство іншим як найвищу цінність. Не обминуло це і нашу державу, що століттями потерпає від двоголового виродка, якого виригнули на світ московські болота і який пожадливо клює печінку нашого народу. У минулих та сьогоднішній російсько-українській війні, наш народ втратив і продовжує втрачати найкращих своїх синів, котрі безстрашно полягли за волю, за мир і спокій на нашій землі.

Наша Церква, а саме ПЦУ, має змогу молитися за тих, хто виконує найбільшу заповідь любові, покладає життя своє за своїх ближніх, за багатостраждальну Україну, за її народ. Не за якусь аморфну «страну, власті і воїнство єя», а за конкретний народ.

Днями виповнюється 5 років з того часу, як турківська церковна громада церкви Покрова Пресвятої Богородиці, розпрощалася із «духовним» провідником московських великороських доктрин про кривавий мир, братство, дружбу та смертельну любов до гробу.

Опинившись поза московською самозваною канонічністю, документальних доказів якої греки не знайшли у своїх архівах, наша громада взяла курс на втілення у своєму житті суттєвих властивостей Церкви Христової: єдність, святість, соборність, апостольність.

Хто був фанатично зациклений і марив московською канонічністю поза тверезим християнським життям, тихо покинув громаду, зберігши вірність кремлівським «православним» ідеям, штампованим московськими первосвященниками за столом тирана-правителя. Хто прагнув до якоїсь своєї вигоди поза вченням Христа і тому хотів зміни священника та церковної юрисдикції, також відійшли, не знайшовши підтримки своїх дурнуватих ідей у новопризначеного пастиря та громади, яка згуртувалася довкола християнського вчення.

За п’ять років парафіяльного життя було багато досягнень, радості від втілення програми духовного та матеріального розвитку громади, але було і багато прикрощів від тих, хто не міг ніяк змиритися з втраченими мріями-мареннями. Хтось це приймав до серця, переживав, розчаровувався, а хтось спокійно виконував свою духовну роботу, реалізуючи свої покликання у церковній сім’ї. 

Громада вперше за купу років скуштувала, що таке християнське пастирство, яке покликане до братніх стосунків у громаді, а не домінування над нею. Громада відчула переваги богослужбової дисципліни, яка покликана мобілізувати молитовний труд парафіянина. Дякуючи змістовним проповідям настоятеля храму, протоієрея о.Михаїла (Благуна), громада помалу звільняється від псевдо-релігійного фанатизму, який перетворював людину у раба священника, раба правителя, раба, хтозна якого бога.

Приймаючи активну участь у громадському житті, парафіяни – хто працею, хто якоюсь лептою, а хто і молитвою – обновили з Божою поміччю храм, вибудували скромний будинок для священника та його сім’ї. Неабияк гуртує людей поміч хворим, воїнам, за яких громада, на чолі з пастирем, постійно молиться.

На кожному богослужінні твориться молитва за щасливе повернення з фронту тих, хто жертвує своїм життям за наше мирне майбутнє; за тих, хто в полоні і хто повернувся з війни, втративши своє душевне та тілесне здоров’я. На заупокійних молитвах громада молиться за тих, хто поклав своє життя на полі битви, відстоюючи незалежність держави та волю її народу.

Соборно вирішуючи складні та прості питання, громада силується до преображення свого життя згідно євангельського вчення. Хтось прикладає більше зусиль, хтось менше, але як би не було, громаді вдалося утримати в собі мир та злагоду, гідність та почуття самоповаги не тільки в межах своєї громади, але й до громад інших християнських церков.

На святкових богослужіннях, молебнях, та інших молитовно-світських заходах, можна побачити духовних пастирів Римо-Католицької Церкви в Україні та Української Греко-Католицької Церкви, які щиро моляться разом із пастирями та вірними Православної Церкви України за мир та спокій у нашій державі. І це неабияке досягнення у міжцерковних відносинах, єднання у Святому Дусі, про яке ми щиро молимося на кожному богослужінні.

На завершення хочеться побажати нашій церковній громаді та її пастирю, о.Михаїлу, а також усім людям, плідної праці для слави Божої, на благо святої Церкви та на спасіння своєї душі.

Віктор Саварин, м.Турка. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *