В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

ЩОБ НА ОНОВЛЕНІЙ ЗЕМЛІ ВРАГА НЕ БУЛО СУПОСТАТА – за це все своє свідоме життя бореться наш земляк Володимир Мись

Дата: 30.06.2020 Кометарі: 0

Ось уже 6 років з часу російської агресії на Сході України живе тривогою і чеканням, болем і переживанням за сина, за його бойових побратимів, а відтак за долю нашої держави, велика патріотка, знана на Турківщині людина, втомлена роками, але нескорена духовно, коли йдеться про українські інтереси, жителька с. Ясениця – Стефанія Мись. Про неї, та про її патріотичну родину, знають не лише на бойківських теренах, а й далеко за межами краю. І лише за те, що вона виховала винятково чесних, не словесно, а дієво, патріотичних дітей, яким і на гадку не приходило, щоб використовувати патріотичну риторику задля здобуття посади, як це часто бачимо в наших реаліях, її можна назвати Мати-Героїня, вклонитися низько до землі.

Я не знаю в нашому краї людини, яка б полишила сім’ю, роботу, мирне благополуччя і, взявши зброю, на поклик власного сумління, пішла на фронт не заради слави, не заради вигоди , пільг чи нагород, а заради порятунку України, за її майбутнє, за майбутнє дітей та онуків, зрештою, за всіх нас із вами. Це про сина п. Стефи – Володимира. Він уже шість років на фронті. Певна річ, часто виснажений у боях, але непохитний в ідеї.

Я пригадую своє перше знайомство з Володимиром. Це була тепла осінь 2014 року. Час короткотривалої відпустки. Спершу відвідав дружину й дітей у Чернівцях, де мешкає, завітав і в рідну Ясеницю до матері. Його гостинно зустрічали рідні, земляки. Тоді, на початку війни, тих, хто приходив у відпустку з фронту, по-особливому шанували, дякували, такими гордилися. Це вже зараз  цей людський ентузіазм дещо пригас.

Скориставшись нагодою, і ми запросили Володимира до редакції. Коли поріг переступив скромний, міцної статури, впевнений у собі чоловік, найперше подумалося: «Оце воїн! Оце козак! Не те що з автомата чи кулемета, він міцною рукою може з одного удару вбити москаля-загарбника.» (Зрештою, в його бойових буднях можливо таке й було). Уже з перших хвилин розмови стало зрозуміло: Володимир – добра, щира, добродушна людина, коли йдеться про звичне життя, а якщо про інтереси України, про її захист – безкомпромісний, вмотивований, до останньої краплини крові відданий національній ідеї, та ненависний до ворога. Слова  Провідника українських націоналістів Степана Бандери  «ні на що не здадуться  навіть найкращі нагоди і готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою» завжди були і є для Володимира не просто висловом, а глибоко усвідомленим життєвим принципом. І, як показало життя, він його дотримав зразу ж, як виникла потреба стати до боротьби. Будучи багато років активним членом патріотичної організації «Тризуб» ім. Степана Бандери,  у 2014-му пішов добровольцем у   бойовий підрозділ «Правий сектор», який, власне, виник на основі національно-патріотичної громадської організації.

Ми довго спілкувалися з Володимиром, хоча про війну він розповідає неохоче. Мовляв, що розповідати, боротися треба й перемагати. Пригадую, тоді він був надто подивований, що є чимало людей, котрі не можуть повірити, що справжні патріоти йдуть воювати не за гроші, не за якусь вигоду, а за ідею. Власне, його бойовий приклад спростовує матеріальні домисли і стверджує ідейну складову.

За 6 років з боями, з перемогами, а  іноді, на жаль, і втратами, підрозділ нашого земляка пройшов по всій лінії зіткнення Донецької області. І що особливо дивує: досі Володимир не має статусу учасника бойових дій. Хоча є тисячі «патріотів», що отримали «УБД» , та й навіть державні нагороди, відсидівши декілька місяців  у тилу, або ж побувавши десь у третій лінії оборони. Не йдеться про тих, хто справді воював, віддано виконуючи обов’язок, як Володимир, а тих, хто зміг  «приклеїтися» до шанованої когорти героїв.

Нещодавно, дізнавшись про поранення Володимира, а відтак  лікування у госпіталі м. Дніпро, зателефонував йому. Після проведеної операції наш славний земляк вже готувався до виписки. На моє запитання: чому так тихенько розмовляє по телефону, відповів, що не хоче заважати іншим пораненим, що лікуються з ним в одній палаті. Природно, в мене виникло запитання, чи має намір, після одужання, відвідати рідні Карпати? Виявилося, що бажання таке є, й навіть велике, але справа захисту України, там, на фронті, де кожен день ризикують життям і здоров’ям його бойові друзі, на даний час є важливішою. Я зрозумів, що Володимир не може собі дозволити відпочинок, коли російські окупанти лютують, обстрілюючи   наші позиції, порушуючи всі угоди й домовленості.  Та й бойовий досвід Володимира , здобутий за 6 років, справді є надзвичайно важливим. Без жодного пафосу чи возвеличення, він може в будь-яку хвилину згодитися (в контексті вирішення бойових завдань, що стоять перед підрозділом).

Так, він, без перепочинку, повертається на фронт. Там зараз гаряче. Там вирішується доля України, наше майбутнє. В скреготі зброї, у вибухах мін і свисті куль. Так велить йому серце, так диктує громадянський обов’язок. Власне за таку позицію вся Турківщина, зрештою вся патріотична Україна,  кланяється Герою.

Як і 6 років тому, в часі нашої першої зустрічі, Володимир  глибоко переконаний, що, попри підлі обмани, реваншистські, вміло замоскавані спроби наших ворогів, старання «агентів впливу», яких у нас не бракує  і яких щедро підживлює Росія, Україна обов’язково переможе. Тому, що за нами – правда, з нами – Бог, а в обороні української ідеї стоять тисячі відданих патріотів, для яких не кар’єра, не посада, не власна вигода, а Україна – понад усе. Для них мета життя – бачити Україну квітучою, щасливою і заможною, справді вільною, не обдуреною і приниженою. Такою, як хотіли бачити її Тарас Шевченко, Іван Франко, Степан Бандера,  Євген Коновалець, В’ячеслав Чорновіл  та інші. Де на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі.

Василь Васильків.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Шукати на сайті

Архіви