В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

БЕЗ ВИНИ ВИНУВАТІ

Дата: 18.05.2018 Кометарі: 0

Цього тижня маємо добру нагоду ще раз пригадати трагічні роки радянського свавілля, коли страшна, репресивна машина безжально знищувала тисячі українців, застосовуючи звірячі тортури, нелюдські знущання та поневіряння, за те що любили свою землю, свій народ, хотіли жити у вільній, незалежній країні, бути господарями своєї долі. Йдеться про 20 травня – День пам’яті жертв політичних репресій, коли маємо помолитися, віддаючи шану невинно убієнним, вклонитися живим, що вистояли, не зламалися, зберегли честь і гідність, продемонстрували ціною власного життя чи здоров’я справжній величний приклад патріотизму, що не йде в порівняння з теперішнім – нерідко корисливим і фальшивим. Власне тому безцінними є їхні особисті спогади про пережите та передані розповіді рідним і близьким, щоб знали і пам’ятали ми, прийдешні покоління, й робили все можливе для недопущення чогось подібного в українській історії.

У цьому контексті хочу коротко відтворити (гадаю, читачам буде цікаво) розповідь знаного на Турківщині волонтера, патріота, жінки активної життєвої позиції, Мирослави Калинич – про нелегку долю її сім’ї та славну родину взагалі, що сягає в історію декількома поколіннями.

Колись давно прапрапрадід Мирослави Петрівни по маминій лінії, на прізвище Желихівський, був репресований російською владою та позбавлений священичого сану за те, що повінчав неповнолітніх. Тікаючи від немилості, його сім’я зупинилася у нас на Турківщині, зокрема в урочищі Каплунівка, неподалік села Вовче. Згодом діти священика (три сини) оженилися й замешкали в селах Верхнє, Комарники, Мельничне. Дід Мирослави Петрівни народився в Мельничному. Його мати була німкенею, – перша жінка в Галичині, що мала медичну освіту – була донькою лікаря-німця Гелма, що мешкав у Борині. Згодом бабуся п. Мирослави та восьмеро дітей переїхали до батька.

– У моєї матері про бабусю – надзвичайно добрі спогади. Вона не один раз з приємністю та вдячністю розповідала про неї, казала – поки була бабуня – ми жили дуже добре. Гарно влаштувалися в житті всі брати і сестри мого діда, діставши вищі студії. Щоправда, сам дід їх не здобув. Коли підріс, помер його дідусь, а мама уже не мала грошей на навчання. Його хотіли відправити вчитися на м’ясника, але через те, що боявся крові – вивчився в Австрії на коваля. Один брат мого діда був відомим етнографом. У місті Івано-Франківськ є пам’ятник Желихівському, іменем його названо й одну з вулиць. Інший брат – викладав у Львівській політехніці. Загалом, сім’я була надзвичайно освіченою. Моєму дідові, Левкові, залишилася хата, як найбіднішому у родині. За дружину він собі взяв турківчанку, з роду Комарницьких. Служив в Українській Галицькій армії. А його син Мирослав, будучи гімназистом, вступив в ОУН, згодом воював у дивізії «СС Галичина», в бою під Бродами залишився живим. У 1946- 1947 роках його ще бачили в Турці. А потім – кудись зник. Цьоцю мою вивезли до Німеччини, а мама налагодила зв’язок з підпіллям УПА, була зв’язковою. Влітку в 1944 році маму, як освічену дівчину, радянська влада призначила начальником союздруку, тодішнього Боринського району, а вже в жовтні – її арештували, – ділиться спогадами Мирослава Петрівна.

Так для нашої дев’ятнадцятирічної землячки почалися знущання та поневіряння, що тривали майже 10 років. Спочатку її ув’язнили у Боринське відділення НКВД, потім – були в’язниці в Дрогобичі та Львові – на Лонцького. І всюди – допити із застосуванням найстрашніших методів, переважно вночі . Під нігті впихали голки та сірники, саджали на стілець, прикручений до підлоги, а волосся затискали в двері й били по ньому , відриваючи жмутками. У 1946 році, після дворічного досудового слідства, їй виносять вирок – десять років колонії та п’ять – спецпоселення. Зразу ж дівчину, разом із сотнями засуджених, відправляють у Маріуполь, на будівництво рейкобалкового заводу. Там – трапилася жахлива історія. Бригада дівчат , більше 60 осіб, працювала в котловані. В той час її як бригадира викликали на нараду. Будівельники, подаючи великими ковшами бетон, зрушили ґрунт, який смертельно накрив більше півсотні дівчат. Ніхто не рятував потерпілих, всіх їх ще й присипали бетоном. Тоді двадцятидворічна Іванка миттєво посивіла. А щоб не було розголосу трагедії, всіх, хто міг знати про це, зразу відправили в Мордовську Автономну Республіку. Там наша землячка добула до 1953 року. Працюючи на лісозаготівлі, натерпілася знущань та поневірянь тодішнього режиму. В’язнів карали за найменший непослух. Десятиденним перебуванням у карцері Іванку покарали лише за те, що вона насмілилася, без дозволу, взяти тарілки на продукти, передані на свята від в’язнів прибалтійських республік. Їм тоді допомагали благодійні міжнародні організації. Для українців – це було неможливим. А карцер – бетонна яма, в якій покараний постійно перебував до пояса у воді. Іванка витримала лише сім діб і втратила свідомість.

Напочаток 60-х років політичних в’язнів почали потрохи випускати. І дівчина поїхала до батьків за Урал, у Челябінську область, куди вони були виселені разом з дітьми в 1946 році. Так, після довгої розлуки, зустрілася з рідними. Там, на поселеннях, познайомилася з майбутнім чоловіком, уродженцем села Яворів – Петром Місяйлом. У нього також складна життєва історія. В 1942 році хлопця-сироту вивезли до Німеччини. Спочатку працював у бауера, а згодом перевели на роботу в Берлін на завод. Коли столиця другого рейху капітулювала, він, та ще декілька його приятелів, опинилися в радянській зоні, а відтак – вирішили тікати в американську. Але не вдалося, його затримали. Відповідно – присудили за зраду батьківщини – 10 років ув’язнення. Пройшов він страшні табори. Розповідав дітям, що в Німеччині йому було непогано, правда – їв картоплю від свиней, але ніхто не знущався, просто на заводі була жорстка дисципліна. Там непогано вивчив німецьку мову, хоч був – неграмотний. У таборі – пізнав творчість Тараса Шевченка. Професор – грузин цілими ночами читав його поезію. Інший професор, з Москви, пропагував твори Маркса, Леніна, трактати з політології. В тюрмі Петро навчився читати й писати.

Там, за Уралом, двоє політичних в’язнів-бойківчан одружилися, там народилася й Мирослава Петрівна, яка досить досконало знає історію не лише своєї сім’ї, а й усього роду. Але туга за Україною завжди ятрила душу, не давала спокою. Власне, порадившись, сім’я вирішила в 1959 р. повертатися в Україну. Дідусь та бабуся Мирослави Петрівни, разом з вуйками, переїхали у Нововолинськ і влаштувалися працювати на шахту. Вони уже мали досвід роботи на них. Батько та мати, разом з Мирославовою – на Донеччину. Спочатку в місто Алчевськ, згодом – в Горлівку. Але й такий переїзд не зовсім влаштовував патріотичну родину. Якось батько відвідав Турківщину, а повернувшись звідти, запропонував сім’ї переселитися в рідний край. Це був 1962 рік. Зрозуміло, що неблагонадійних в районному центрі не чекали, а тому – довелося поселитися в смт. Бориня й щотижня ходити в районний відділ КДБ – відмічатися. Мирослава Петрівна пригадала епізод, як вони повернулися в Бориню і вперше відвідали місцевий храм. Прийшовши туди, перед матір’ю в церкві прикляк мужчина й, плачучи, щиро за щось дякував. Лише згодом стало зрозуміло, що це – місцевий житель Йосип Сеньків, сім’я якого пекла хліб для вояків УПА. І про це знала пані Іванна, але під час арешту не видала родину. До речі, у цьому храмі, коли була ще маленькою, Іванка дістала багато корисних наук патріотичного напрямку від місцевого пароха – отця Мороза.

Через два роки родина Місяйлів переїхала в Турку. Мама п. Мирослави влаштувалася сестрою-господинею в школу-інтернат, а батько – в місцевий кар’єр. Згодом і він перейшов працювати в цей освітній заклад – сантехніком. Ще в час, коли ми жили під радянським режимом, батько Мирослави, спілкуючись з директором школи-інтернату Федором Ступинцем, запевняв його, що Україна – буде вільною. Казав, що діти ходитимуть до церкви, і над Туркою майорітиме жовто-блакитний прапор. Федір Васильович в цей час аж ніяк не вірив сказаному. Як виявилося – слова колишнього політв’язня були пророчі.

Коли Україна стала незалежною – політичних в’язнів Місяйлів реабілітували. Хоча п. Іванка тоді казала, що від України її ніякої реабілітації не потрібно, адже вона перед нею нічим не завинила. А батько, пригадує Мирослава Петрівна, казав, що він не був зрадником своєї держави, бо не знав її. Помер Петро Миколайович у 1984 році. А Іванна Львівна – у 2001 році. Прощаючись з земним життям, казала п. Мирославі, що в нас ще не та Україна, за яку боролися і гинули сотні патріотичних людей. Хоча тоді в її слова було важко повірити. Це лише зараз ми пересвідчуємося в правдивості сказаного.

Ось така сумна і повчальна історія, в якій люди – без вини винуваті, переслідувані за те, що любили свій край, хотіли бачити свою Україну вільною, заможною, незалежною.

Покарані, але незламні.

Василь ВАСИЛЬКІВ.

На фото: родина Місяйлів з Борині та Іжиків з Нижнього Висоцького у м.Горлівка на Донеччині.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Шукати на сайті

Архіви