Народний часопис турківщини

Розлуч – один з найкрасивіших куточків Турківщини. Свого часу це був модний курорт. Захищеність горами від холодних вітрів сприяє тут комфортному відпочинку. На початку ХХ ст., з прокладанням залізничної колії, до Розлуча стали тягнутися перші поїзди, а з ними й відпочиваючі. Після Першої світової війни популярним став лижний спорт. Ось як описує розлуцький лижний трамплін у своїй книжечці бойківських оповідань, під назвою «Загоріла полонина», виданій в 1948 році в Аусбургу (Німеччина),  українська письменниця, лікар за фахом зі Львова Софія Парфанович. В оповіданні автор називає його «скічня». Софія Парфанович розповіла про Розлуч – край, де живуть бойки, цей прекрасний закуток нашої Батьківщини, з великою любов’ю, на тому діалекті, яким тоді розмовляли бойки, щоби нам, сучасникам, прочитавши ці рядки, можна було з легкістю перенестися у минуле. Як бачимо, тематика рідної землі горить-не згорає в горнилі історичних подій. Проходять десятиліття, століття, а ми із захопленням знову перечитуємо рядки про наш Розлуч.

…У підніжжях гір Кизявиці та Кичери тулилося село, яке жило своїми буднями. Це був Розлуч.

«Аж одного дня зайшли чужі люди, оглянули гори, поміряли, порахували й вирішили: Кичерин північний схил корисний для нартової скічні. З тієї пори дещо змінилось між Кизявицею й Кичерою.

Рубали ліс. Не цілий, тільки доріжку вершком Кичери., так, з на двох людей завширшки. Потім завернули гостро на збіч і вже рубали ширшу смугу. Так аж до потока. Через Студений перекинули гарний широкий місток. Дерево звезли в село і стали будувати нартовий захист.

Потім вийшли з рискалями й джиганами і в одному місці стрімкого вирубу викопували, а в другому насипали. Гола смуга, наче глибокою раною, прорізала спину Кизявиці, зажовтіла глиною, забіліла камінням. Дивувались і чудувались бойки. Що то за панські прибаги? Не досить ліса напсували, то ще й гори розкопують. Якби собі замислили зробити так, як у тій співаночці:

Коби гори розкопати,

Доли вирівняти,

Би ся видно до милої

Та й до її хати. Але воно сталося видно не до милої, а в поточину. А з Кизявиці стало видно й в село.

…Потім прийшла зима і скічня була готова. По пухах гірських схилів розсипались нартярі. На довгих дошках, наче в казкових стомилевих чоботах, ціпки в руках, наче крила. Виглядають як якісь чудні, чужинні птахи. Легко й швидко спливають з горбів. За ними залишаються дві рівні смуги та круглий закрут від хрістіянії, що нею закінчили заїзд. Зароїлись горби, зачудувались газди.

Та бо тото досить файна річ тоти нарти! Годен легко йти понад світом, ци в ліс треба челядникові, ци в поле до тих хатів, що гей далеко, в Жолобині. Тож самі почали робити нарти, в’язати ременями й вчитися на них їхати. Потім у Ясениці, де росте багато ясіння, і де є файні майстри, зачали робити ті дощата, та такі, що чужі купували, і до міст з собою везли, бо – туні. Хіба тілько три злотих пара. Та й добрі, що ой де! Але ще й хлопчаки повитягали санчата. Цілий день такий парубійко на снігу. В хату не докличешся. Хіба го вже дуже сильно голод притиснув.

Скічня стоїть горда й могутня серед лісу. Висока, на сімдесят метрів, стрімка, аж страшно. На середині рівне місце, при ньому поміст. На цьому місці нартярі відбиваються до стрибка. І потім стрімголов вниз, у поточину!

Ото раз вигадали! Дурійка ся голови їмат, Коль нема що робити! А потім прийшли змагання, наїхало багато гостей і газди мали добрий заробіток фірманками та роботами при гостях. Називалось то: зимовий сезон і було файно, якийсь злотий перепав у глухий час, придасться на переднівок.

По боках скічні – коруговки, лєнти. Над нею аж у трьох місцях – брами сплетені з чатини, з кольоровими написами й прапорами. Гой, як весело в лісі! Повно в ньому людей, розмов, вигуків. Та й газди прийшли. Стали си під Кизявицею раді подивитись, як пани скакатимут у поточину…»

 У 1774 році у Розлучі побував Олекса Довбуш з невеличким загоном опришків. «Отже, як мете йти в Смеречку, – розповідає письменниця, – вам каждий дітвак вкаже Довбушеву криницю, таку, що серед млаки з-під корча б’є. А в Бринівці є такий яр, глибокий і дивно стрімкий. То понад него Довбуш свіжо обкоровану ялицю клав і казав нев переходити. Який парубок перейшов, бив му товариш, а той, що ніт, то або сам завернув, або впав у яр та й там такой зістався, певно мертвий, бо яр дуже глубокий».

В середині 30-х років в Розлучі функціонувало 14 пансіонатів, 25 вілл і 20 селянських будинків, які приймали на відпочинок, лещатарська база на 200 місць та літній табір для юнацтва на 100 місць. Приваблювала туристів дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, споруджена ще в 1876 році майстром Гаврилом Романом, а в 1923-му відновлена. Окрім усього, в Розлучі б’ють з-під землі цілющі мінеральні джерела типу «Нафтуся» та «Содова».

В останні роки Розлуч потихеньку починає відновлювати свою колишню славу. Тут споруджено гарні відпочинкові бази, місцева громада разом з ентузіастами, організовують свята села, фестивалі меду. Розлуч має в Інтернеті свій офіційний сайт, з якого бажаючим можна дізнатися більше про цей населений пункт. У Розлучі й справді є багато цікавих для туристів та краєзнавців місць, які можна гарно облагородити, і проводити екскурсії для відпочиваючих.

Багато уваги питанню розвитку туризму на Турківщині, й зокрема в с. Розлуч, приділяє Турківська районна державна адміністрація в особі голови РДА Олександра Лабецького. «І на цім шляху розлучанам не треба зупинятися, навпаки – активізувати свої зусилля у плані розвитку сільського зеленого туризму, адже їхнє село – одна з найпрекрасніших перлин Турківщини, про яку мають знати набагато більше людей, і не тільки в Україні, а й за її межами», – наголошує Олександр Миронович.

Також він схвально відгукнувся, та більше того – готовий надати усіляку підтримку екологічним проектам Розлуцької, Карпатської та Бітлянської сільських рад з облаштування джерел мінеральної води, що проводить Асоціація органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати – Україна».

Уже найближчим часом стане відомо, чи пройшли вони конкурсний відбір, і, в разі перемоги, місцева влада, за підтримки керівників району, а також – небайдужих громадян, розпочне їх реалізацію.

Направду для Розлуча, зрештою як і для інших вищеназваних сіл, це дуже актуально. Розлуцька содова вода є популярною не лише на Турківщині, а й далеко за межами Львівщини. Можливо уже найближчим часом таку ж славу матимуть джерела в Карпатському та Сигловатому.

Ольга Тарасенко.