В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

ЧАСТИНУ ЖИТТЯ ПЕРЕБУВ У СИБІРСЬКИХ БАРАКАХ

Дата: 24.05.2019 Кометарі: 0

Високий на зріст, сивоволосий чоловік, із ще по-молодечому дзвінким і бадьорим голосом, 84-річний Василь  Інак, житель с. Верхнє Висоцьке, зазираючи в особисті сторінки пережитого ним минулого, може розповісти дуже й дуже багато. Бо життєва стежина його, як кажуть, не була встелена пахучими квітами і ніжним пісочком, а колючим терням і гострими камінчиками. Всього набачився Василь Іванович – добра і нестатків, зради і вірної дружби, радості і жалю… Він належить до тих, хто в часи післявоєнного лихоліття з багатьма репресованими, в тому числі й жителями нашого району, та своїми рідними, скуштував сибірської баланди.

– Мій батько помер у роки війни – у 1942-му, в часі сінокосів. Колись він служив в австрійській армії, у Першу світову війну навіть мав якесь військове звання. А незадовго й мати пішла у вічність – восени, 1943-го. Мені чомусь так здається, що якби вони не померли, то ми б із сестрою Софією Сибіру не бачили. Один з моїх братів пішов служити у дивізію «Галичина», інший був у селі писарем, він міг виїхати, і кудись втекти, але не зробив цього – пішов у бандери, захищати Україну. Та й я, малий, попри них, міг  якусь записку-другу в ліс віднести. Ось і через те, очевидно, нас із сестрою й репресували. Пригадую, як у 1944-му привезли в наше село кіно, а родом я сам із Либохори. Ну, і мене закортіло подивитися. А хлопці й кажуть: «Василю, тебе не пустять у кіно» «Чому?» – запитав у них. «Бо твої брати не пішли в совєтску армію». Мене тоді й справді не пустили на фільм. Я ніколи того не забуду, – розповідає Василь Іванович. – Жили ми в селі не бідно, газдували. Середняками були, як на нас казали. Тримали і коней, і волів, але за перших совітів коні від нас забрали, залишивши нам одного кривого коня.

–Василю Івановичу, то як же ви потрапили на Сибір?

– Надворі стояла холодна зима 1946-го року. Я сидів у хаті. Аж глянув у вікно, біля хати чую рух – прийшли якісь чоловіки, озброєні: певно, застава. Дивлюсь, обступили нашу хату. Оглядають і се і те, стало зрозуміло, що прийшли виселяти. А в мене, малого, була одна думка: як утекти? І я втік! А потім плакав, чого я втік. А знаєте, як утік? Мав у хаті дерев’яники, в яких ходив взимку до стайні, чи до стодоли. На босі ноги надів їх і кажу солдатові, що «хочу на сторону». А хата наша стояла обіч дороги. Я швиденько забіг за кут хати, залишив дерев’яники за кутом хати так, щоб їх було видно, наче я там стою, а сам давай тікати, босим, не менше як 2 кілометри по снігу біг. Прибіг до дідової хати. Дід здогадався, в чому справа. Заставив мене вилізти на піч і нікуди з неї не злазити. Сам поспішив у село, щоб дізнатися, що, де і як. Прийшовши, нічого мені не сказав, ні так ні сяк – промовчав. З хати мене не виганяв, але я зрозумів, що зі мною  йому буде сутужно. Трохи побув-пожив і пішов далі – до маминої сестри, а в цьоці також велика сім’я була – восьмеро чоловік. Мене вони з хати не виганяли, приютили, але сім’я велика, жити стало тяжче. Тому на тім мої мандри не закінчилися. Далі я пішов до вуйка, в якого було двоє дітей – син і дочка. Думаючи, може там не так тісно, як у попередніх сім’ях, зайшов до оселі. Вуйчина дала мені попоїсти. Я поїв, потім вуйко став та й каже мені: «Васильку, іди мені з хати, бо через тебе мене виселять на Сибір». О, «Сибір» – то страшне тоді було слово, всі його боялися, як не знати чого. І я вийшов, і перший раз в житті  заплакав. Іду по дорозі й думаю, чого ж я тікав? Поїду на Сибір сам, там сестру мою взяли, що буде, то буде. І поїхав, бо не мав куди діватися. Шукали сусіди, де пацан ся дів? Не знайшли. Але я не жалію. Бо, як мовиться, побачив світу, і людей різних, і смертей всяких, і біди. Але Господь давав і дає мені  сили витримати все.

 Переселений Василь був недалеко від Іркутська, де працювали великі цегельні заводи. Селище називалося Лисіха. Там знаходилася жіноча тюрма, це була закрита зона. Трохи далі від тюрми був Лисіхінський цегляний завод, на якому робили всі репресовані із Західної України – з Волині, Тернополя, Івано-Франківська, а також з Молдавії були люди. Жили переселенці в спеціально збудованих для них бараках.

– На перших порах, у холодних бараках, вкривалися, хто чим міг. І не було права поскаржитися на це. Та й кому? Коли ти є ворог совєтський, – пригадує дід Василь. – При заводі була комендатура і спеціальні наглядачі. На перших порах ніхто не мав права відлучитися з поселення.  Пізніше стали видавати так звані, «вовчі» паспорти, терміном на 6 місяців. Бо до Іркутська, до тих цегельних заводів, ми йшли пішли, кілометрів з десять. А коли ти був без документів, могли виникнути проблеми. Як харчували нас? Давали їсти так, аби не вмерли.  Потім за виконану роботу стали платити гроші. І за свої гроші в магазині, який знаходився на території селища, можна було ще щось собі купити. Я вмів їздити кіньми, бо в нас, як я згадував раніше, була колись своя порядна господарка. Крім нашої, там, до Сибіру, були вислані ще сім’ї із Либохори. Завод з виробництва цегли працював цілодобово. За зміну випускали не менше 38 тисяч штук цегли. Тож, коли був молодший, їздив кіньми, підвозив, що треба було, а коли став старший, на іншу роботу пішов. Пам’ятаю, як Сталін умер: 5 хвилин гудів гудок заводський, а кожен з нас мав стояти  ці хвилини у мовчанні. Із військової комендатури дивилися за кожним. А я чомусь стояв та й усміхався. «А ты что такой веселый?». «А навіщо мені плакати?» – запитав, «Если надо, то й завоешь!» – крикнув на мене солдат.

Були моменти, коли переселенці й весело проводили час, забавлялися. Там Василь від одного з музикантів, молодого іванофранківця, навчився грати на баяні.  Тут же, в Сибіру, влада заставляла організовувати комсомольські бригади, але Василь Інак в комсомол не поступав. Не хотів.

– Якось серед виселенців пішов слух, що після смерті Сталіна будуть переглядати наші справи . А ті, хто підуть добровольцями в радянську армію, прослужать рік, можуть написати запит про амністію у Верховну Раду. Так я й пішов служити у військо на Далекий Схід, у полкову школу сержантів, – продовжує згадувати Василь Іванович. – Після року навчання відправили продовжувати службу на Камчатку. Там мене, та ще одного хлопця, й заставили поступити в комсомол. Але вирішив, якщо мене запитають, чи вірю в Бога, то скажу, що вірю і від Нього не відречуся. Проте ніхто нічого та ні про що мене не питав, лише я поставив підпис, і мене, курсанта, привітали зі вступом у ряди комсомолу. Це було у 1955 році. З армії я й написав лист на ім’я колишнього Голови Верховної Ради СРСР Климентія Ворошилова з проханням про звільнення. Раптом приходить до мене звістка від сестри Софії, яка пише у ньому: «Брате, прийшло мені з Москви повідомлення, що я можу їхати, куди хочу». Радість велика опанувала мною за сестру. Та й зажевріла надія, що й я зможу невдовзі приїхати додому. Я ж повернувся із Сибіру на Турківщину в 1964 році.

Василь Інак – великий патріот рідної землі.  Багато про  сибірське заслання він не хоче згадувати, хоча пам’ять про цю сторінку в його долі  завжди живе в його серці.

– Нині я пригадую слова свого брата, який казав, що тільки тоді, як українці повністю поміняють свій світогляд, настане справжня і вільна Україна. Я сповідую великого українського поета-пророка Тараса Шевченка, там написано про все. Особливо у поемі «Сон»:

Той мурує, той руйнує.

Той неситим оком –

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину…

Я би такі таблиці зі словами великого поета повісив у кожному чиновницькому кабінеті. Тому у своєму житті я тільки покладаюся на Бога, хоча й довіряю людям. Але, окрім Господа, нікому не вірю.

Ольга Тарасенко.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Ми у Facebook

Facebook Pagelike Widget

Шукати на сайті

Архіви