Народний часопис турківщини

Президентські вибори 2019 року вже стали історією. Хоча всі розуміють, що суспільство живе очікуванням, вірою в реальні переміни практично в усіх сферах життя. Буде успіх, а чи розчарування, – покаже час. Хоча, як свідчить історія, Україна вже майже 30 років експериментує.

За неповних два місяці матимемо можливість обирати Верховну Раду України. Таку, щоб згодом не нарікати. Краще зараз пройнятися відповідальністю й проголосувати так, щоб не жалкувати. Щоб не «по приколу».

А ось в наступному році, як кажуть політики, в Україні має завершитися адміністративна реформа, а відтак нам доведеться вибирати представників місцевої влади. Для Турківщини важливо, чи залишиться район однією цільною громадою, а чи стане дві, або й, як дехто пропонує, чотири: Турківська, Боринська, Верхньовисоцька та Нижньояблунська. Власне це запитання ми адресуємо голові Турківської районої ради Володимиру Лозюку, який, як відомо, є прихильником однієї громади.

– Я ніколи не приховував і давно відстоюю позицію, що на Турківщині має бути одна, більш-менш спроможна, громада. І не тому, що я хочу й дальше, як дехто висловлюється, залишитися в кріслі представницького органу. Хто буде головувати в турківській громаді, визначать люди. Я раніше вже наводив аргументи на користь однієї громади. Йшлося про можливі проблеми з кадровим забезпеченням, приміщеннями, та й значними непорозуміннями між сьогоднішніми сільськими радами. Зокрема в питаннях: а чому ми маємо приєднуватися, а не до нас? І таке інше. Сьогодні аналізуючи фінансову підтримку районним бюджетом усіх без винятку громад, в тому числі селищної та міської, і далі стою на позиції – найоптимальніше нам підходить одна громада. На території району з-поміж усіх сільських рад є лише одиниці, які так-сяк дають собі раду. Всі решта не те що на соціально-економічний розвиток, а навіть й на заробітну платню не можуть заробити. І якщо створити з них об’єднану громаду, то фінансове становище аж ніяк не поліпшиться. Навіть в елементарному. Вони не зможуть забезпечити співфінансування будь-якого проекту, не кажучи вже про реалізацію особистого. А, як відомо, без співфінансування сьогодні ні обласний, ні державний бюджети коштів не виділяють. Громада просто не зможе вишукати , нехай декілька десятків тисяч, на будівництво невеличкого місточка чи завезення гравію на дорогу, придбати пальне для екскаватора, щоб почистити водостічні канали, – каже Володимир Лозюк.

– До речі, в цьому контексті хочу запитати про програму «Розвиток комунальних доріг Турківського району» яку вже декілька років поспіль приймає районна рада. Наскільки вона ефективна?

– Наш район чи не єдиний в області, де таку програму приймають і вона успішно діє. Якщо проаналізувати її за три роки, то бачимо ріст виділених коштів. У 2017-му на неї було передбачено 176 тис. грн., у минулому році – 375 тис. грн., а в 2019-му – 500 тис. грн. Звичайно, враховуючи вартість дорожного будівництва, розуміємо, що кошти не такі вже й великі, але є динаміка, і казати, що керівництво району не звертає увагу на віддалені села, це неправильно. Недавно ми розділили кошти на комунальні дороги, і думаю, що головам сільських рад таки вдасться за них щось зробити.

– Напевно й Вам доводилося чути від деяких сільських голів, депутатів районної ради, що кошти на комунальні дороги розподіляють несправедливо.

– Звичайно, говорити можна будь-що, але запевняю, що розподіл проводиться публічно і прозоро. Профільна депутатська комісія розглядає всі листи від громад і, як правило, рекомендує сесії в принципі порівну поділити кошти. Інше питання: є сільські голови, які не спромоглися підготувати листа з проханням виділити фінансування, а коли кошти розподілено, звинувачують всіх і вся, а про свою байдужість навіть і не згадують. Так, є сільські ради, що кошти не отримали, але вина в цьому не районної ради, а виключно сільських голів. До слова, ми постійно допомагаємо в ремонті доріг і міській раді, хоча розуміємо, що відремонтувати всі міські дороги надто складно. Це я до того, що іноді нас звинувачують, мовляв, районна рада лише вставляє палиці в колеса. Це не так. Ми маємо повагу до міста.

– Коли мова зайшла про співпрацю районної ради з місцевими громадами, то хотів би запитати: якби район виграв 50-60 мікропроектів обласної ради, чи вистачило б коштів на співфінансування у районному бюджеті?

– Думаю, що так. Не було жодного випадку, коли б ми відмовили, або ж проігнорували ініціативу громади. Мікропроекти – це найбільший обсяг видатків районної ради, коли йдеться про розбудову закладів соціально-культурної сфери. Правда, ми чомусь не можемо піднятися вище 45 написаних проектів. У свій час починали з 33-х, виграли 32. У минулому році написали 45, виграли 14, в тому числі з міською радою. В цьому році написали 43, виграли 22. Я вважаю, що мікропроекти – це дієвий механізм в розвитку громад, коли на місцях керівники вирішують, що в першу чергу треба відремонтувати – Народний дім, ФАП, чи школу? Ми завжди виділяємо 50 відсотків від вартості проекту. І, відповідаючи на ваше запитання, хочу запевнити: скільки буде проектів, стільки й профінансуємо. Це для нас принципово.

У районі є сільські ради, які щорічно беруть участь в конкурсах, пишуть по декілька проектів і виграють. А є й такі, що жодного разу не спробували зробити щось корисного для села. На мою думку, мікропроект – це такий собі градусник (громада зацікавлена в розвитку села, чи ні?). Якщо є інтерес до змін, ми завжди знайдемо можливість допомогти.

У районі діє близько 40 програм розвитку установ та організацій та ще півтора десятка перехідних. Стосуються вони фінансування різних сфер діяльності. Це і розвиток тваринництва, розвиток місцевого самоврядування, боротьба з борщівником Сосновського, підтримка дитячих ініціатив, учасників АТО, дітей-сиріт, правоохоронних органів, прикордонників і т. ін. Це я до того, що дехто каже, що районна рада не має співпраці з відокремленими підрозділами державних установ та мало цікавиться життєдіяльністю району.

– Володимире Омеляновичу, а куди сьогодні йдуть найбільші видатки? Наші читачі з місцевих громад про це мало знають.

–  Якщо говорити про обсяги виділених коштів з різних бюджетів, то найбільше за три останні роки скеровано на Либохору. Це майже 30 мільйонів гривень. Тут, як відомо, будують школу, лікарську амбулаторію, ремонтують Народний дім. 2 млн. 150 тис.грн. – на Лімну, 1 млн. 450 тис. грн. – на Присліп, більше мільйона гривень – на Гусне, 9 млн. 230 тис. грн. – на Вовче, 1 млн. 300 тис. грн. – на Ільник, 2,5 млн. грн. – на Турку, 1 млн. 080 тис. грн. – на Ясінку, 1 млн. 260 тис. грн. – на Сянки. Ці цифри я називаю для того, щоб читачі могли зрозуміти, що ці кошти стовідсотково виділила не районна рада, однак вона дала співфінансування 5 чи 10 відсотків.

Взяти хоча б Сянки, там сільський голова Степан Василечко, учасник АТО, взявся й підняв з руїн Народний дім: перекрито дах, зроблено фасад, проведено внутрішній ремонт, залишилося лише опалення. Це той випадок, коли є ініціатива, а відтак і результат. Лише добре слово можу сказати про роботу Мохнатського сільського голови Олега Павка. Він своїми силами практично завершує ремонт приміщення для лікарської амбулаторії. Щороку бере участь  в конкурсі мікропроектів громада с. Матків. Тут вдалося відремонтувати школу, Народний дім, комунальні дороги. Треба відзначити і добру роботу Гусненського сільського голови Івана Ільницького. Можна й ще наводити приклади ефективної та плідної роботи інших сільських рад, але найоб’єктивніше це зроблять представники відповідних місцевих громад. Ми завжди готові підтримати будь-яку добру ініціативу. І це засвідчують цифри. Немає жодної сільської ради, та й практично установи та організації, які б не отримали від нас фінансову допомогу.

Інше питання, що в мене є зауваження, а чи навіть претензії, щодо конкурсного відбору мікропроектів комісією обласної ради. В цьому році ми погодили з депутатами обласної ради, керівництвом РДА, написали проект на ремонт дитячого садочка в одному з населених пунктів, який відвідує близько 40 дітей. Там конче потрібно провести ремонт, прибрати цвіль із стін, щоб діти могли комфортно й безпечно проводити час. Але, на мій великий подив, хтось вирішив, що цього не потрібно. Проект виграв Народний дім. Я так розумію, що в такий спосіб хтось з керівників розрахувався за підтримку політичної сили на виборах. Мене це дивує.

– Володимире Омеляновичу, іноді чуємо зауваження щодо якості виконаних робіт в часі реалізації проектів.

– Очевидно, в тому є сенс. Не завжди приватні підприємці сумлінно відносяться до довіреної їм роботи. Але мене дивує інше, що хтось реалізовуючи свої забаганки, а може й навіть, маючи приватний інтерес, заводить в район для виконання ремонтних робіт чужі фірми. Я розумію, коли роботи виставляють на тендер, чи на Прозоро, але коли йдеться про до порогові закупівлі, то тут однозначно виконання робіт слід віддавати місцевим підприємствам. Таким чином в районі залишиться податок на доходи з фізичних осіб, інші податкові надходження. А якщо вже роботи виконує чужа фірма, то, будь ласка, зареєструйтеся на Турківщині та працюйте. В цьому плані питання принципове. І тут не може бути компромісів. А то виходить, що голова сільської ради та місцева громада зібрали кошти, вклавши в проект свою долю, і домовилися з підрядником про виконання робіт, тут на тобі – прийшли чужі. Хочу наголосити, що в часи реалізації будь-якого проекту сільський голова має право (тим більше, це його обов’язок) цікавитися, як ідуть справи і навіть вимагати, щоб роботи проводилися якісно. Повірте, якщо ми самі, і кожен зокрема, не дбатимемо про розвиток громади і Турківщини загалом, то ніякі добрі дядьки не прийдуть та не зроблять для нас Швейцарію. Наш район – це наша відповідальність, і найголовніше, перед прийдешніми поколіннями. Що залишимо їм, так нас і оцінять.

Розмову вів Василь Васильків.