Народний часопис турківщини

Власне ці слова незаперечного морального авторитета нації Блаженнійшого Любомира Гузара, винесені в заголовок моєї публікації, часто любить повторювати відомий на Турківщині медик, організатор охорони здоров’я, патріот, людина з простими і зрозумілими життєвими принципами, а сьогодні 55-річний ювіляр, Іван Нагайко. Його життєвий шлях, бува, й оповитий терном, – це щоденний процес становлення та шліфування моральних життєвих принципів, без яких людина стає убогою та обділеною. І на цій життєвій дорозі, крутій та вибоїстій, він ніколи не боявся випробувань долі, розуміючи, що вітер ламає лише слабкі дерева, а ті, в яких глибоке коріння і міцний стовбур, витримують і бурі, і лихоліття.

Так розмірковуючи про шляхи-дороги, Іван Юрійович в невимушеному спілкуванні розповідає про пройдений більш ніж півстолітній шлях. Просто й доступно, без нахвалянь, з великою любов’ю до батьків, рідних, рідного села Либохора, що на Сколівщині, друзів, колег по роботі, знайомих, та й навіть тих, з ким раз чи два доводилося зустрічатися. В плині розповіді він ніби поринає в своє дитинство, де разом з однолітками бігав по околицях, допомагав батькам, пригадує мудрі життєві настанови матері Меланії Іванівни та батька Юрія Степановича. Для нього вони назавжди стали життєвим орієнтиром і великою засторогою та мудрістю, яка допомагала виходити із найскладніших  ситуацій.

Іван Юрійович з раннього дитинства пізнав, що таке важка селянська праця, допомагаючи батькам у господарстві, поміж тим не забував про навчання. Не був серед круглих відмінників, але школу закінчив з міцними знаннями. І якось мимоволі, бачачи не просту, але потрібну роботу місцевого медика, вирішив: а чому б ним не стати й собі? З таким наміром доля привела його до Самбірського медичного училища. Там, власне, перший рік була створена група, в якій готували фахівців середньої медичної ланки, з армійським ухилом. Студенти навіть ходили у спеціальній формі. Уже тоді у юнака було розуміння, що армійську службу доведеться проходити в медичному підрозділі, або виконувати обов’язки санінструктора. Була велика вірогідність, що на армійську службу кожен з випускників може потрапити в Афганістан, де на той час радянська армія вела запеклі бої з талібами.

Доля розпорядилася так, що він таки  став учасником цієї кровопролитної, нікому не потрібної десятирічної війни. Коли пройшов спеціальний курс навчання в Термезі, його підрозділ було скеровано для проходження подальшої служби у місто Герат, у спеціальний розвідувальний батальйон. Коли я запитав Івана Юрійовича, чи не було страшно, він посміхнувся і відповів: «Страху немає тільки у божевільних, всі решта його відчувають в різних екстремальних ситуаціях. Тим більше, коли мало не щодня доводиться виходити на бойові операції, чуючи свист куль над головою, бачити смерть бойових побратимів. Але найбільше на тій афганській війні, було страшно за батьків. Якщо, не дай Бог, звідти доведеться повертатися в цинковій домовині, то як вони переживуть такий біль і втрату. На війні взагалі солдати, зазвичай, переживають за батьків, дітей та дружин, і найменше за себе, ніби віддаючи свою долю в Божу опіку».

Власне з цих міркувань, майже пів року з часу перебування у далекій мусульманській країні, він не повідомляв батькам, що на війні, а писав, що служить в одній з груп військ за кордоном. На конвертному штемпелі там також писали «Польова пошта». На війні Іван відчув і по-справжньому зрозумів, що таке істина, чоловіча дружба та взаємовиручка. Які не можна купити ані за гроші, ані прихилити до себе улесливими словами. Там або ти справжній, або – негідник. Хоча, по правді кажучи, негідників на війні буває дуже мало.

Сьогодні, коли в минулому афганська війна, сум та біль втрат, великий життєвий післявоєнний шлях, він з особливим трепетом і повагою відноситься до бойових побратимів, що мешкають на Турківщині, учасників бойових дій на Сході України. А ще завжди в молитвах згадує тих, хто не повернувся живим.

Одночасно із ним проходив службу в Афганістані його односелець і товариш, сьогодні лікар-реаніматолог трускавецької лікарні Василь Рибак. Його десантно-штурмова бригада виконувала бойові завдання поблизу міста Кандагар. Власне їхню дитячу дружбу значно укріпила служба в Афганістані. Василь для Івана Юрійовича, як і, (на жаль, нині уже покійний) відомий хірург, доктор медичних наук, наш земляк Ігор Герич, є зразком у житті.

Будучи в Афганістані, Іван Юрійович часто думав: скільки сліз пролила його люба матуся, просячи в Господа вберегти сина, допоки він повернувся з війни. Зізнається, що й він у вільні хвилини просив у Господа для батька та матері терпіння і витримки, щоб Він допоміг їм усе пережити. Власне тому можна зрозуміти як батьківську, так і синівську радість, коли, обпалений сонцем і війною, Іван Юрійович повернувся в рідне село. Хоч і з душевними травмами і фізичним пораненням, але живий. Поранення отримав під час одного з бойових завдань. А за зразкове виконання службових обов’язків і, як тоді формулювали  в нагородних листах – героїзм і мужність був відзначений бойовими нагородами. Є серед його відзнак і грамота першого президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.

Перегорнувши воєнну сторінку свого життя, Іван Юрійович вирішив удосконалювати себе у професії, остаточно зрозумівши, що він хоче бути лікарем, допомагати людям. З тим і вступив до Львівського медичного інституту на лікувальний факультет, який закінчив в 1991 році. Будучи студентом ІІІ курсу, познайомився з чарівною дівчиною, яка відповіла йому взаємністю, – Іриною. Уже згодом дізнався, що вона теж з бойківського краю, з с. Ільник Турківського району. Так і зустрічалися, допоки не закінчив навчання, аж тоді офіційно оформили шлюб.

Пройшовши інтернатуру на кафедрі шпитальної терапії Львівського медуніверситету, Іван Юрійович був скерований на роботу завідувачем лікарської амбулаторії в с. Плав’є, що на Сколівщині. За три роки роботи тут він проявив себе як здібний і знаючий спеціаліст, заслужив шану та повагу серед місцевих жителів, які аж ніяк не хотіли його відпускати, все просили залишитися, коли вирішив переїхати на роботу в Турку. Власне в цей час дружина закінчила навчання, і її батьки, (особливо мама, також медик за фахом, Заслужений лікар України Іванна Бачинська) просили, щоб молода сім’я оселилася на Турківщині. Так і сталося. У вересні 1995 року Іван Юрійович прийшов працювати у Турківську райполіклініку на посаду лікаря-фтизіатра.. Принципового і настирливого фахівця швидко помітили в керівництві, і вже через 5 років його призначають на посаду першого заступника головного лікаря Турківської КЦРЛ, а через 6 років він стає головним медиком району. Потім знову в його життєвій біографії відбулися переміни, і він повернувся на посаду заступника. За вмілу і правильну організацію охорони здоров’я на Турківщині, тричі був представлений до нагородження обласним управлінням охорони здоров’я. Як воїна-афганця, його нагороджували медалями уже в мирний час. У 2012 році – пам’ятною медаллю «Учасник локальних воєн», а в 2017-му – «За звитягу».

Не так давно Іван Юрійович обійняв нову посаду в реформованій медицині, ставши заступником головного лікаря районного центру первинної медико-санітарної допомоги.

На жаль, сьогодні вже немає в живих його батьків. Матуся, берегиня сім’ї, відійшла в потойбічні світи десять років тому, а буквально недавно представився Господу й батько. Зараз, коли поряд вже немає найрідніших людей, Іван Юрійович щоденно дякує їм за мудрі науки в молитвах. І розуміючи, що життя продовжується, радіє успіхам своїх дітей. Дочка Христина закінчила юридичний факультет Львівського національного університету, обравши професію юриста. Разом з чоловіком Віталіком уже подарувала дідусеві і бабусі онучку Ксеню. Син Степан навчається в національному університеті «Львівська політехніка» на будівельному факультеті.

На життєвому шляху Іван Юрійович бачив різне. Бувало, що й нерозуміння, а навіть і підлість. Але, як справжній християнин, не тримає зла ні на кого, розуміючи, якщо Бог дав випробування, значить, знав, що витримає. Це зазвичай визначає його просту, а насправді глибоко змістовну життєву філософію. Цього, разом з дружиною, вчить і дітей. Йому як патріоту не байдужа доля України, де житимуть діти та онуки, де доведеться знаходити діалог та взаєморозуміння із власною старістю. А вона, як відомо, прийде як схід сонця.

Роздумууючи над пережитим, Іван Юрійович каже, що життя – це як картина: батьки дають полотно, доля – рамку, оточення – фарби, а малювати потрібно самому. І, власне, це велике завдання ще жодна людина не вирішила без помилок. І якщо не вдається виправити їх тут, на землі, чи бодай зрозуміти, то відповідати доведеться на небі, де суддя буде винятково чесним і об’єктивним.

Василь Васильків.