Народний часопис турківщини

Вона мріяла  виступати на сцені, стати культпрацівником. Проте сталося інакше –  30  літ вирощувала   саджанці у Боринському лісорозсаднику.  Сім’ї немає,  похоронила й чоловіка, тож залишилася  сама.  Народилася в Нижній Яблуньці, але вже 35 років живе в Турці. Сьогодні їй 62 і вона, одинока, пенсійного віку  людина –  в числі тих, хто користується соціальними послугами Турківського територіального центру.  Саме  там запропонували   мені розповісти читачам про цю життєлюбну, завжди усміхнену, веселої вдачі, добру і щиру жінку.   Вона  ніколи не падає духом, вміє підтримати інших і найголовніше – знаходить себе і в пісні, і в поезії,  і в роботі,  а ще гарно вишиває гладдю.

 – Таких, як Ольга Вільчинська, на обслуговуванні у терцентрі чимало, – розповідає начальник відділу Турківського терцентру  Жанна Андрущакевич. – Кожному з них, особливо інвалідам,  немічним і стареньким,  потрібна допомога  на побутовому рівні, яку виконують  для них доглядальники:     зайти в аптеку  за ліками,  заготовити  дров на зиму, поприбирати в оселі, попрати,  принести продуктів з магазину,  попоратися на грядці…  Але й тепле слово,  щира увага, мудра порада   – це також ті речі,  можливо яких й найбільше  чекають від нас наші підопічні.  Тому я дуже щаслива, коли  від мене  з кабінету виходить  людина задоволена,   усміхнена,  рада  від того, що їй приділили увагу, чи добрим словом відгукується про  соціального робітника терцентру.

 Не скаржиться на роботу  Турківського територіального центру й сама п. Ольга.

–  Я навіть й не уявляла, що тут працюють  такі  милі, добрі і  співчутливі люди, – каже вона. – Напередодні Великодня вручили мені  святковий продуктовий кошик.  Я була дуже задоволена такою увагою. Доглядає за мною соціальний працівник Оксана Криванич.  Усе, що її не попрошу,  виконає,  послухає, може піти разом зі мною, де треба,  Коли  я перший раз прийшла у Турківський терцентр,  мене  познайомили  з усіма, хто  тут  обслуговує таких, як я –  з медсестрою, кравчинею  і перукарем. Я  зразу  побачила, що це люди добрі,  не ганьблять своєї професії.   Знаєте, людину добру, милу і щиру, видно з першого погляду.  Таким добропорядним є директор Боринського лісгоспу, мій колишній керівник Михайло Ільницький. Коли я  прийшла жити на квартиру, тут були вкрай погані  житлово-побутові умови: брудно, не побілено, осипалася штукатурка.  Михайло Михайлович дав  тоді   мені дуже вагому допомогу на ремонт квартири: і коштами, і вагонкою, і шифером… Ну,  я й  подумала:  чим же  віддячити Михайлові Михайловичу за його турботу?   Тож  склала  і передала йому вірш-подяку.  Директор був дуже вдячний. Казав, що  й не здогадувався, що в нього в розсаднику працює  така поетеса. А я вірші складати люблю, а співати – ще більше.  Як  собі заспіваю веселої, бо тільки веселі пісні співаю, голос піде  луною по лісі, душа радіє, серце тішиться,   здається, хтозна-яке  цілюще лікарство  випила. Коли  важко, завжди знаходжу розраду в пісні, навіть хвороба відступає.  «Олю,  сумно, коли вас нема на роботі, – казали подруги. –Ми вже привикли, що в лісі має бути весело, коломийки звучати».

 Й справді,  Ольга, пораючись в лісорозсаднику чи в лісі, на посадці саджанців,  постійно співала.  Завдяки своїй  веселій і жартівливій вдачі,   вона багато разів старостувала на весіллях, веселила гостей.  Навіть переспівувалася коломийками з такими ж  завзятими співаками, як сама,  й перемагала,

– Так сталося у моєму житті, що вирішила:  як не співаю на сцені, то буду хоч по лісі співати, –  продовжує розповідати  п. Ольга. –  А все тому, що мала талант до співу від роду, а здобути музичну освіту так  і  не змогла.  Два рази поступала у Самбірське культосвітнє училище, добре здавала екзамени,   і  двічі не проходила по конкурсу. «Чому так?» – запитала  одного разу у голови комісії. «Нехай   хтось з батьків приїде, скажемо». «А я знаю, чого вони мене кличуть», – відповів тато.  «Якщо ти у мене така грамотна, то за що я маю платити гроші. Платять гроші за баранів.» І не поїхав у Самбір. Та й звідки було ті гроші взяти, коли мама в колгоспі робила, а тато сторожем, жили бідно. А тепер, бачте, як  у тому жарті вийшло:   барани- пани, а Оля – в бур’яни. Тож мрія моя  про сцену згасла, пішла я в робітники. Закінчила в Дрогобичі курси бригадира-майстра лісового господарства. І пов’язала свою долю з лісом.   30 років пропрацювала в Боринському лісорозсаднику, вирощуючи  квіти, саджанці в теплиці, а також робила й на полі, прокопуючи міжряддя, щепили дерева.    І ніколи не розлучалася з піснею.

А талант до співу, жартів, до танцю  Ользі Вільчинській передався від батька. Олин тато  був не тільки гарним співаком , а й умілим танцюристом. Люди розповідають, що уже будучи в  досить старшому віці він так танцював коломийку, що  не кожен з ним пішов би в пару. Такий вмілий і спритний був до танцю.  Він сам  складав коломийки, тож і   дочка також складає їх, і, як мовиться,  складає на ходу:

Ой у лісі зеленому

Саджанці саджала,

Та не одну коломийку

Собі заспівала.

Ой у лісі зеленому

Сорока скрекоче,

Як я собі заспіваю–

Аж жити ся хоче.

Ой у лісі, на поляні,

Сяду на пеньочок,

Нехай люди послухають

Дзвінкий голосочок.

Ой гаю мій зелененький,

Будут  тя рубати,

Скільки на світі житиму,

Все буду співати.

 Інколи Ольга Вільчинська їде  з Турки в село до брата, щоб допомогти йому по господарству. Лише один він в неї залишився, повмирали вже й батьки.  У святкові дні  спішить до храму –  помолитися Господу, а  у вільні хвилини, коли приходить натхнення, Ольга Вільчинська бере в руки ручку і пише вірші,  а показує  своє творіння теперішнім своїм друзям – працівникам Турківського територіального центру:

Рідний край, мій гарний край,

Зелені Карпати.

Це калина, горобина,

Кущ любистку й м’яти.

Куди не глянь щирим оком –

Кругом зеленіє.

Цвітуть сади, цвітуть пишні,

Аж серденько мліє!

Нема краю веселого,

Як наші Карпати.

Усі люди щирі, дружні,

Ще й вміють співати.

                  Ольга ТАРАСЕНКО.