Народний часопис турківщини

Розлога педагогічна стежка директора Красненської ЗОШ Стефана Зубковича впродовж усієї 40-річної трудової біографії уквітчана добрими справами та хорошими людьми, які завжди, з волі Божої, оточували його. І це не дивно, адже й сам він надзвичайно дружелюбна й товариська людина. До колег, учнів завжди відноситься з почуттям відповідальності та доброзичливості. Та й професію вибрав не випадково, а за покликом душі. Власне тому ніколи не дозволяв собі працювати, аби день до вечора, а сповна віддавав себе улюбленій справі. Завжди приємне, доброзичливе товариство гуртувалося довкола нього, відчуваючи взаємність, любов та повагу. Усі знають, що в разі потреби, він готовий підставити своє надійне плече. Власне тому, а ще в значній мірі завдяки чудовій, дружній сім’ї, де панує царство батька, мир матері і рай дитини, Стефан Стефанович завжди почуває себе щасливим. Він ніколи не шукав щастя, а був його джерелом.

Сьогодні, з 60-річної життєвої висоти, йому є що згадати, про що розповісти, поділитися цінним життєвим і професійним досвідом. Звичайно, як і в десятків його однолітків, проходило хоч і небагате, але щасливе дитинство. Він був у сім’ї найстаршим, тому завжди мав обов’язок допомагати батькам, які щодень  непосильно працювали в колгоспі,  доглядав та був прикладом для двох молодших сестер і брата. Жвавий, невеликого зросту хлопчина встигав усюди. Домашнє господарство, спорт до пізнього вечора, хоч поміж тим велику увагу приділяв навчанню. А давалося воно йому досить-таки легко. Не був круглим відмінником, але ерудицією, логічністю думок, доброю пам’яттю завжди вирізнявся у класі. Підростаючи, часто на самоті, розмірковував про майбутню професію. В уяві пропливали різні. Часто романтичні. Але Господня рука скерувала так, що він все більше задумувався над благородною та відповідальною роботою педагога. Очевидно, тоді ще не знав молодий хлопчина висловлювання видатного педагога Василя Сухомлинського, який народився також у вересні, лише 28 числа, «Учитель творить людину. Ці мудрі ваговиті слова можна сказати тільки про матір і батька. Учитель повинен знати, що на його совісті доля кожної дитини. Що від його духовної культури та ідейного багатства залежить розум, здоров’я, щастя людини, яку виховує школа».

З наближенням останнього дзвоника у місцевій восьмирічці, педагогічні наміри Стефана все більше утверджувалися. Порадившись з батьками, для себе остаточно вирішив: буду вчителем. З цим наміром подав документи до Бродівського педагогічного училища на відділення креслення і трудового навчання. Успішно склав іспити, але результат конкурсного відбору був не на його користь, не вистачило балів. Тоді на одне місце, в той час престижний педагогічний заклад, претендувало 6 осіб. Але невдала вступна спроба не надто розчарувала настирливого юнака. Він поставив перед собою мету й намалював шлях до неї, який проліг  через Верхньовисоцьку середню школу. Щоб не гаяти рік, саме сюди пішов до 9-го класу і, як зізнається, жодним чином не жалкував і не жалкує про це. Тут збагатив свої знання, живучи у пришкільному інтернаті, відчув, що таке колективне співмешкання людей з різними характерами, уподобаннями та темпераментом. Це йому згодилося у майбутньому студентському житті, коли, закінчивши 9 клас, таки поступив до Бродівського педучилища. В ті роки про це мріяло чимало випускників шкіл, але не для всіх така мрія ставала реальністю.

Стефан Стефанович пригадує роки навчання з великою вдячністю педагогам за те, що давали ґрунтовні знання, вчили життєвих премудростей. Престиж училища був надто високий. Сьогодні ( і це ні для кого не секрет) у багатьох вузах навчання є на значно нижчому рівні. Тоді студенти у скромному житті і в здоровій конкуренції прагнули міцних знань, а не лише отримати диплом, що, на жаль, бачимо зараз.

За навчанням, активним заняттям спортом та громадською роботою, до якої в ті роки залучали молодь, незчувся, як довелося вирушати на трудову стезю. Перші педагогічні практики, де випробував знання і вміння, довелося показувати на Стрийщині, в невеликій школі села Ходовичі. Але, як кажуть, щойно почав розправляти крила, надійшла посвідка з військкомату – кликали до війська. Мій співрозмовник пригадує, що їхати йому, та ще п’ятьом десяткам новобранців, до місця призначення довелося недовго. Кінцева точка – м. Берегово Закарпатської області. Підрозділ – радіоелектронних військ, які тоді лишень почали зароджуватися в армії Радянського Союзу. І тут Стефанові, за збігом обставин, знадобилося навчання в педучилищі. Якось командир вишикував молодих солдатів і спитав: хто водії? Крок вперед дали половина. На запитання – хто вміє креслити – вийшов він один, так як і на запитання «Хто кіномеханік?» Так новобранець став потрібною людиною для командира. Сьогодні молодим людям в це важко повірити, але, окрім педагогічної спеціальності, Стефан отримав в училищі посвідчення водія та добрі навики їзди, посвідчення кіномеханіка, токаря та столяра другого розряду. А це була не лише видана книжечка, випускник мав добрі знання, і в будь-який час міг приступити до роботи по суміжних спеціальностях.

Через два роки (сьогодні поважний 60-річний ювіляр) знову повертається в освітянське середовище. Спершу півроку вчив дітей фізкультури в с. Либохора,  затим повернувся в рідну Красненську школу на посаду вчителя історії та фізичної культури. Паралельно поступив на заочне відділення історичного факультету Ужгородського університету. Минуло 10 років і фаховість, наполегливість, сумління Стефана Стефановича, як кажуть у народі, дали плоди. Йому, як вмілому організатору вже з чималим досвідом, запропонували посаду завуча, а через 3 місяці – й директора школи. На цій посаді він замінив Ольгу Білинську, яку очікувала декретна відпустка. І так склалися обставини, що Ольга Йосипівна через декілька років стала завучем і надійним його заступником.

Коли Стефан Стефанович приймав школу, тут навчалося майже 100 дітей, зараз – наполовину менше. І це засмучує його як педагога, патріота рідного краю. Боляче дивитися, як вимирає чудове село, де живуть прекрасні працьовиті люди, з чудовими традиціями та обрядами, розташоване за 3 км від міжнародної траси Київ-Чоп. До школи йде все менше і менше дітей, молоді люди їдуть на заробітки за кордон, де дуже часто залишаються назавжди. І хоча колектив школи відносно молодий, плинність кадрів досить висока. Досі Красненська дев’ятирічка була чи не єдина без педагогів-пенсіонерів, і лише днями, з виходом Стефана Стефановича на пенсію, вона цього статусу позбулася. З сумом директор наводить приклад демографічної катастрофи хутора Синів, що адміністративно належить до Красненської сільської ради. Ще 20 років тому тут жило 50 сімей, зараз – 7.

Молоді, часто талановиті педагоги, не хочуть працювати за мізерну зарплату, а їдуть у світи в пошуках кращого життя. Як приклад, розповів про хорошого вчителя англійської мови Василя Вишневця, родом із с. Либохора. Пропрацювавши у Красненській школі 3 роки, змінив професію, поїхав на заробітки. Правда, зустрів у Красному дружину – хоч це тішить. У пошуках достойного заробітку залишила педагогічну роботу здібний учитель початкових класів Надія Зубкович. І цей невтішний перелік можна продовжувати, каже мій співрозмовник. Йдеться про людей, які любили свою професію, але держава створила для них занадто складні передумови, не давши можливості поєднати з школою все життя.

За час 28-річного директорування Стефану Стефановичу вдалося зробити чимало – замінено старі вікна, зроблено внутрішні вбиральні, водяне опалення. З року в рік школу, яка збудована в 1966 році, за керівництва Ольги Соловей, уродженки Стрийщини, утримують у пристойному стані, щораз оновлюючи. Хоча для всебічного фізичного розвитку дітей навчальному закладу вкрай потрібен тренувально-спортивний майданчик.

Важливим є й те, що директор завжди знаходить спільну мову з колегами-педагогами та громадськістю села. В усьому відчуває підтримку настоятеля місцевого храму Святих мучеників Маккавеїв отця Стефана, голови сільської ради Ярослава Малетича, голови батьківського комітету Миколи Фурінця, голови профспілкового комітету школи Руслани Чичерської.

Заслуговує на увагу й позашкільне життя, поставлене на досить високий рівень, в першу чергу завдяки педагогу-організатору Оксані Пронів. Діють три гуртки: інформатики, літературно-драматичний та музичний. До речі, вихованці останнього, під керівництвом учителя музики Лесі Білинської, часто беруть участь в різних заходах, демонструючи свої артистичні вміння.

Неоціненним подарунком долі, даром з небес, є для Стефана Стефановича його дружина Віра, розумна, добродушна, справжня берегиня домашнього вогнища, чудовий порадник і опора ось уже впродовж 32 років подружнього спільного життя. У 1987 році вона, випускниця філологічного факультету Дрогобицького педагогічного інституту, прийшла працювати в с. Красне. Тут і зустрілися, порозумілися, закохалися й одружилися. І так живуть в мирі й злагоді, як Бог велів, рідним на славу. Як на мене,   подружжя Стефана і Віри Зубковичів, за висловом Івана Злотоуста, подібні як рука і очі. Коли руці боляче, очі плачуть, а коли очі плачуть, руки витирають сльози.

Разом народили й виховали трьох красивих дівчаток, які є справжньою гордістю для батьків. Леся – лікар-анестезіолог, після закінчення Львівського медичного університету працює в Стрийській районній лікарні. Дарина закінчила два факультети: юридичний та журналістики – Львівського Національного університету ім. І. Франка. Сьогодні працює помічником судді Львівського обласного Господарського суду. Катерина, після закінчення факультету іноземних мов, працює у швейцарській фірмі «Nestle» у Львові. Радіє подружжя Зубковичів й двом чудовим онукам – Даринці та Лук’янчику, які для них є великою потіхою. Бог дав і доброго зятя – Володимира.

Однолітки Стефана Стефановича, та й люди старшого віку, добре пам’ятають його патріотичну позицію в роки розпаду Радянського Союзу та становлення Української держави. Це завдяки йому та однодумцям – Михайлу Фурінцю, Ярославу Малетичу, Йосипу Білинському – в селі було створено осередок РУХу, насипано символічну могилу  як пам’ять про загиблих земляків. Як людині принциповій, чесній, земляки уже чотири рази довіряли йому мандат депутата районної ради.

Безперечно, що всі ми, смертні, живемо й помиляємося, зрештою, як і герой моєї розповіді. Але ті дрібні життєві недоречності, що траплялися в житті Стефана Стефановича, виглядають надто мізерними поряд з добрими справами, зробленими ним для школи, громади, для багатьох односельців особисто.

За твердженням незаперечного авторитета української нації – Блаженнійшого Любомира Гузара, на життєвій дорозі, Бог випробовує нас через різні обставини. І якщо ми поставимо Його на першому місці, житимемо за Його законами й будемо Йому довіряти, то можемо мати оправдану надію на Його поміч. Немає сумніву, що цей важливий життєвий принцип є на першому місці й у Стефана Зубковича.

Василь Васильків.