Народний часопис турківщини

Турківчанка Уляна Юренко народилася у простій робітничій  сім’ї.  Ця    струнка, симпатична,  енергійна, життєрадісна  дівчина –  цікава співрозмовниця; вона  досконало володіє англійською мовою (до речі, почала вчити  ще й арабську і  трохи  знає корейську). А ще  Уляна – людина   цілеспрямована – випробовує  свій характер,   іноді ризикує, не боїться новизни,  бо  твердо знає, що  для того, аби мрія здійснилася,  треба  обов’язково докласти не тільки великого бажання, а  й зусиль. Після успішного закінчення (із золотою медаллю)  Турківської середньої школи №1, для  сумлінної випускниці відкривалося багато дверей, але  Уляна вибрала  Львівський  державний університет імені І. Франка,  зокрема економічний факультет,  і  спеціальність –  міжнародна економіка. Після закінчення вишу  влаштуватися  на роботу за спеціальністю було нелегко. Уляна  повернулася в  рідне місто й стала  працювати  на турківському радіо «Карпатський гомін»  та одночасно   брала участь у багатьох міжнародних програмах.   Так, як  обожнює  швидкісні автомобілі,  то  без вагань  погодилася на співпрацю, коли  одна з індійських автомобільних  компаній запропонувала  їй  посаду маркетолога.  Залишила роботу на радіомовленні  і  поїхала працювати в Індію.  Робота  там, як вона  сьогодні  каже, склалася по-індійськи: обіцяли одне, а по факту було  по-іншому.  Все ж, по  закінченні контракту,  Уляна повернулася з далекої  Індії з купою вражень, якими,  й поділилася тоді на сторінках нашої газети.

Після закордонної  поїздки певний час працювала у конференц-бюро при  Львівській міській раді. Була менеджером міжнародних проектів. Але протрималася  в мерії не довго, заробітна плата  виявилася  занизькою  для проживання у Львові.  На той час Уляна  ще мала деякі  громадські проекти, серед яких й «Науковий пікнік». Це  була популяризація наукових розробок, ідей і технологій та залучення до проведення експериментів будь-кого, незалежно від віку та статусу, хто вірить в науку й  цікавиться новітніми науковими досягненнями..

Закінчивши проект, Уляна  згадала про  мандрівний світ (це її хобі) і зібралася  в подорож автостопом по Європі – аж  на 14 місяців.

– То була  південна Європа – Македонія, Греція, Болгарія,  курдські території Туреччини, Кавказ… – каже  героїня розповіді. –  Незвідані дороги –  завжди    різні випробування, цікаві зустрічі з чужоземцями, багато вражень, емоцій, подій.  Подорожуючи, спілкувалася  тільки англійською, а  подекуди, коли не знала  мови, жестами. Наприклад, турків та курдів я  розуміла,  що вони  мені намагаються сказати, а ось самій пояснити щось було важко. Врешті-решт подорож  закінчилася, була  вона фантастично цікавою, але й  важкою.  Я щиро помолилася   Святому Архистратигу Михаїлу, якого вважала покровителем мандрівників, і попросила у  святого подальшої допомоги у всьому, адже настав час подумати про  майбутні  плани,  а  головне – знайти роботу до душі.   І буквально   за 48 годин,  по поверненню   в Україну, надійшло телефонне повідомлення  від однієї з приватних фірм, яка   надає послуги  військових перекладачів в сфері оборони  для тих чи інших міжнародних місій,  із запрошенням на роботу. Звідки та як вони  дізналися про мене,  не знаю, але це справді була доля. Я безмежно зраділа.

 Так Уляна  почала освоювати нову професію – військового  перекладача. Стала брати участь у штабних  навчаннях,  які проходять переважно в комфортних умовах, а також і в польових, які не порівняти з першими. Дівчина  не один  раз ночувала на полігоні, промокала до нитки, промерзала до кісток.  Бувало, що не обходилося й без травм. 

– Єдине, що відрізняє нас, перекладачів,  від солдатів, це те, що ми не маємо соціального забезпечення. Одяг  у нас, звичайно,  тактичний, але він гірший, аніж  у військових.  Про взуття також дбаємо самі.  Вже працювала   з двома міжнародними місіями,  в  складі майже   ста військових  перекладачів.  До речі, з Львівщини їх найбільше. Напевно у зв’язку з тим, що на  Яворівщині   знаходиться   великий Міжнародний центр  миротворчості  та  безпеки,  більш відомий як Яворівський військовий полігон, – каже  Уляна Юренко. –  Збройні Сили України  поступово переходять на стандарти НАТО, але, щоби перейти на  ці міжнародні  стандарти, їх треба знати. І тому приходять іноземці і  розказують, як  усе  має бути, а  ми   ведемо переклад.  Можемо бути задіяні  як в  теоретичній, так і  в практичній  площині. Спочатку пояснюємо теорію, а потім виходимо на полігон  і  доводимо свої знання на практиці.  Адже в  країнах НАТО   інші калібри зброї, аніж у нас, зовсім інші порядки дій,  свої  військові стандарти, які потрібно вивчити і  запровадити у себе.

 Три   роки    Уляна Юренко працює  на цій  нелегкій і відповідальній посаді, яка потребує не лише досконалого знання іноземної, а й витривалості та стресостійкості.  Переважно  її служба  проходить   на півдні України, хоча проїздила з військовими  майже  всю.  За успіхи в роботі  вже заслужила нагороду –  невеличку медальку, яку називають «коїн». З колегами планує розпочати курс підготовки молодих перекладачів у військовій сфері, хоча сама, зізнається,   опановувала професію самотужки.  Вчилася, прислухалася,   розробляла методику; як мовиться,  усе робила  на ходу. У дівчини  хороша фізична підготовка,  дуже активно займається спортом, адже військовий перекладач має бути не тільки розумним, а  й  здоровим.   Робить  майже все, що роблять на навчаннях військові.  «Солдати повзуть,  і ти  повзеш, тому що не можна видавати позиції. Вони обмальовують обличчя маскувальним кремом, ти  теж обмальовуєш,  бо  не можна світити обличчям.  Вони біжать і ти біжиш, тому що інструктор іноземний ще щось наказує і ти  маєш перекласти це терміново  солдатам», –  розповідає турківчанка.

 –  Вибір  на користь армії  не прийшов  несподівано.  Десь в глибині душі я про це мріяла, і про свою   професію сьогоднішню  абсолютно не шкодую. Це стереотип, що чоловікам більше пасує армія, бо вони захисники. Ми  у житті зустрічаємо слабких чоловіків і сильних жінок. Ми всі різні. Це питання відбору, – розмірковує Уляна. –  В армію  мають брати як сильних чоловіків, так і сильних жінок –  як морально, так і фізично.  Для слабаків нема місця  в армії. Треба бути впевненим, що людина фізично зможе  виконати поставлене завдання, і що вона не підставить ні себе, ні командира, ні товаришів.   До речі, сьогодні жінка в армії – не феномен, а реальність. Зараз тенденція така, що    все більше жінок вливаються у бойові підрозділи.  І зараз там такі дівчата, що не кожен чоловік може зробити те, що зробить  ця тендітна, мила дівчина.  І в армії я не для того, щоби допомогти тим чи іншим іноземним місіям у виконанні поставлених завдань,  а, перш за все, для  того, щоби  максимально бути корисною  для Збройних Сил України.  Коли ти розумієш, що працюєш для своїх, тоді мотивація просто шалена.

Обраною  спеціальністю  Уляна задоволена  і   не шкодує  про це жодного дня. Під час практик  на військових полігонах  вона пересвідчилася в тому, що теорія, якої  навчали  її у  виші,   випробування  подорожами та реалії  армійського сьогодення   відкривають перед нею безліч дверей. А ще дівчина зізналася, що з 13-ти років мріяла бути пілотом.

 –  Коли  я   про це сказала у 17 років, мене тоді ніхто серйозно не сприйняв. І ось мені уже 30, а  мрія не змінилася, вона  й досі в мені сидить, – сміється Уляна. –  Курси з пілотної справи надзвичайно дорогі. Але  я  так  собі думаю: якщо буду  підписувати контракт з армією, то це мусить бути тільки  служба  у ВПС. Ближче, як мовиться, до пілотажу. Але  як  станеться  –   покаже життя…

Ольга Тарасенко.