В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

ЦІНУЄ ВСЕ, ЩО ДОЛЯ ДАРУВАЛА В ЖИТТІ

Дата: 05.03.2021 Кометарі: 0

Коли у тебе в трудовій біографії 40 років стажу та ще й в одній установі, безперечно, є що згадати, чим поділитися з друзями, що щиро розділяли трудові будні, та й з рідними, яким небайдужим був кожен крок у житті. Йдеться про знаного активіста, ветерана афганської війни, викладача Турківської автомобільної школи Зеновія Кузя. В роки юності доля піднесла йому важке випробування, яке він, як і тисячі його бойових побратимів, пройшов з гідністю, не втративши Богом даровані людські чесноти.

Після закінчення Турківської загальноосвітньої школи, наполегливий, ерудований, з чітко визначеною метою хлопець вступив на навчання до Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка. Після двох років студентського життя – пішов служити до війська. Спочатку був навчальний підрозділ у місті Бердичів, згодом продовжив службу у місті Овруч (це міста у Житомирській області). А далі – Афганістан, непроста служба в далекій мусульманській державі. Пліч-о-пліч із Зеновієм Миколайовичем армійськими дорогами ішов його бойовий побратим – також непересічна людина на Турківщині – Мирон Волчанський.   За час служби у Афганістані герой моєї розповіді брав участь у 26-ти бойових виходах. Один з таких рейдів тривав цілий місяць.

Дякуючи Богу та долі, повернувся з війни цілим і неушкодженим. Після нетривалого відпочинку, поновився на навчанні у виші, щоправда, на заочному відділенні. До слова педагогічний вуз в житті Зеновія був не випадковим. Він став зв’язковою ланкою у вчительській сім’ї. Випускниками цього інституту були його батьки: батько – Микола Михайлович, фронтовик,  вчитель німецької мови, мати – Ганна Іванівна, вчитель української мови та літератури. Згодом і діти Зеновія Миколайовича пройшли Дрогобицький педагогічний. Дочка Аня закінчила «іняз» (сьогодні працює вчителем Боринського НВК), а син Андрій – історичний факультет.

Дисциплінований, загартований війною вчорашній воїн почав шукати собі заняття. І так скерувала доля, що влаштувався інструктором-методистом із спорту та викладачем військової підготовки Турківської автомобільної школи. Тоді це був напіввійськовий підрозділ з особливими правилами та вимогами. Навчальний корпус тоді знаходився у центрі міста, у будівлі навпроти пошти. Щоранку молодий наставник виводив по три групи курсантів (а це – 90 чоловік) на півгодинну зарядку, наголошуючи, що заняття спортом їм згодиться, коли підуть до війська. І не помилився: тодішні курсанти, які відслужили строкову службу, згодом зустрічали Зеновія Миколайовича і пригадували його науки, дякуючи за виховання. Дехто з них також пройшов Афганістан і, як кажуть, не один раз відчув, що таке добра фізична підготовка.

Через півтора року роботи в автошколі Зеновій Миколайович перейшов працювати на посаду викладача. І так беззмінно до сьогоднішнього дня. На моє запитання чи володіє інформацією скільки водіїв підготував за час трудової біографії, посміхнувшись, відповів: «До двох тисяч рахував, а далі – збився з ліку. Думаю, що зараз більше трьох».

Сьогодні з висоти пройденого шляху Зеновій Миколайович має можливість порівняти 40-річний період функціонування автошколи. Чотири десятки років тому до підготовки кадрів відносилися з особливою відповідальністю. Цей процес був на щоденному контролі вищестоящих організацій. Школа не мала проблем з технікою, пальним, запчастинами. До керівництва часто зверталися інші установи по допомогу і, як правило, її отримували. Важливим і відповідальним періодом для всього викладацького складу, курсантів були роки будівництва нового адміністративного корпусу, який введений в експлуатацію у 1984 році. А через три роки –  завершено будівництво гуртожитку. Значну кількість будматеріалів зі Львова довозили своїм автотранспортом. Разом з інструктором в автомобіль сідали два курсанти. Один їхав до Львова, інший повертався, уже завантаженим, до Турки. Це були, так звані, стокілометрові марші. Обов’язковим для кожного курсанта було і нічне водіння. Малеча вибігала на вулицю і з заздрістю дивилася у слід колоні з 12-ти автомобілів, які у темну пору доби їздили дорогами Турківщини. Тоді багато хлопчаків щиро мріяли бути на місці їхніх старших земляків. І треба сказати, що для багатьох це ставало реальністю.

Із здачею приміщення в експлуатацію тодішній начальник, надзвичайно вимоглива, чесна та принципова людина Ярослав Петрик, поставив завдання унаочнити усі учбові приміщення. Зрозуміло, що про кутові шліфмашини (болгарки) ще й мови тоді не було, а щоб мати автомобільні агрегати для навчання водіїв у розрізі, доводилося цілими днями працювати пилкою по металу. І ніхто не скаржився, усі працювали віддано і щиро. Та більше того, чітка і злагоджена праця колективу за два роки принесла успіх: спеціальна комісія з Москви, оглянувши навчальну базу, присвоїла автошколі звання «Зразкова». На той час у цілій Україні з таким статусом було лише дві школи.

У ті роки на базі автошколи часто відбувалися змагання з мотокросу, в яких брали участь і її працівники. Якось було навіть заплановано змагання спортсменів країн співдружності, але не відбулися вони лише через те, що не відповідали вимогам умови проживання для учасників.

У 2000 році, розуміючи, що багато жителів району вже й забули, що таке стрільба, Зеновій Миколайович зорганізував пневматичний тир, який успішно функціонував 12 років, користуючись популярністю не лише у молоді, а й у старших людей.

За час роботи ветеран війни та ветеран праці десятки разів був відзначений почесними грамотами, подяками, подарунками. Але будь-яка нагорода для нього – це велика заслуга всього колективу, де завжди панувала справді чоловіча дружба, взаємовиручка, щирі доброзичливі стосунки. Сьогодні він із вдячністю і шаною згадує тих, хто у різні роки, віддавши школі величезний шмат життя, пішов у засвіти. Це Михайло Герб’як, Іван Староста, Дмитро Боцко, Олег Михайлечко, Тарас Піхлик, Богдан Цуняк, Іван Годованець, Михайло Хмелівський, Іван Кулаєв, Іван Матківський, Михайло Фенчин, ну й уже вищезгаданий Ярослав Петрик. Добрим словом також згадує тих, що на заслуженому відпочинку, хоч дехто ще й працює. Зокрема Михайла Яворського, Івана Цолигана, Віктора Прика, Романа Синичича, Павла Музику, Володимира Солопатича, Євгена Цуняка, Василя Круца, Івана Гайгеля, Миколу Библика, Андрія Гнатіва, Володимира Микуляка, Івана Мандзяка. Шанує і тих, з ким сьогодні працює. А це – теперішній директор Володимир Кундич, Володимир Копитчак, Василь Копитчак, Володимир Пухир, Ігор Мариняк, Микола Томінец, Володимир Драч, Микола Кундич, Надія Теслюк, ну і працівника з найбільшим стажем, діловода Оксану Черчович. Після неї (43 роки незмінної роботи в одному колективі) на другому місці Зеновій Миколайович, який як завжди повен сил та енергії і готовий ще довго ділитися своїми знаннями та досвідом з тими, хто хоче освоїти водійську професію.

Василь ВАСИЛЬКІВ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Ми у Facebook

Facebook Pagelike Widget

Шукати на сайті

Архіви