В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

БЛАГОДАТНА ВЕСНА – ДЕВ’ЯНОСТА – у житті знаного педагога та надзвичайно інтелігентної і доброї людини Андрія Федоровича Дмитраха

Дата: 12.03.2021 Кометарі: 0

Мабуть, не знайдеться жодної сім’ї в нашому невеликому гірському містечку, яка б не знала Андрія Федоровича – душевного, мудрого, невтомного, завжди привітного; у минулому –  багатолітнього директора Турківської середньої школи. Таким він залишається і сьогодні – у своїх 90 літ!

– Дуже наполегливий і відповідальний, постійно працював над собою. Доброзичливий, щирий, усміхнений та відвертий у спілкуванні з учнями, колегами і батьками, – так відгукуються сьогодні про колишнього  освітянського керівника всі, хто  його знає. Не дивлячись на те, що за фахом математик-фізик – чудово володіє німецькою мовою.

Народився Андрій Федорович на Дрогобиччині, у простій робітничій сім’ї. Дітей у  Дмитрахів було п’ятеро, й  усім батьки дали освіту, вивівши на широку і непросту дорогу життя. Сьогодні живими з них залишилися двоє:  Андрій – найстарший син і Тарас – наймолодший. Брати  спілкуються між собою,  розмовляють про плани,  дружать сім’ями, ділячи  навпіл і радість, і біду.

Як успішний учень Дрогобицької школи №1, у 1950 році Андрій Дмитрах стає студентом двохрічного вчительського інституту у Дрогобичі, після  чого  молодого  педагога скеровують на роботу  у Славський район  (тепер  це Сколівщина), у Головецьку середню школу.

– Із середини серпня по грудень  я пропрацював у школі, і не встиг, як мовиться, ще добре освоїтися на новому місці,  як мене призвали  в армію,   у війська зенітної артилерії, – пригадує  сьогодні Андрій Федорович. – Я зразу став курсантом. Це, мабуть, було пов’язано з тим, що на той час при вищих навчальних закладах не було військових кафедр. Тому в армії я  не тільки служив, а й вчився.  Після кожного року служби (а тривала вона 2 роки і більша  її частина – в польових умовах) складав екзамени. Після першого  року – за відмінні показники у бойовій і політичній підготовці –  нагородили відпусткою –  поїздкою додому. А після двох років служби,  за підсумками екзаменаційної сесії, мені присвоїли звання офіцера запасу –  молодшого лейтенанта. Пропонували залишитися в армії,  скеровували  на навчання у Ленінградську військову академію – я категорично відмовився. Військова справа – не моє, я любив педагогіку.

Тож, після демобілізації,  молодого вчителя  тодішнє Дрогобицьке облвно скеровує на роботу в Турку. Надворі  був  грудень 1954-го… Спочатку Андрій Федорович працював вчителем математики і фізики у старших класах, згодом  завучем, а в 1961 році став директором Турківської середньої школи. У 1992 році, у віці 62 роки, звільнився з  керівної посади, передавши  естафету  своєму наступнику Павлу Матківському,  і ще деякий час працював у школі вчителем математики.

– Що  ж я зробив за отой 31 рік   свого директорування? – не раз запитую себе, – розмірковує  ювіляр. – Найперше (і цим я дуже пишаюся) здійснив свою  мрію –  ми провели центральне опалення у школі. Уявіть собі: кожного  року  на опалення приміщення завозили 800 складометрів дров. Усе шкільне подвір’я було закладено ними. Техпрацівники  звичайною пилою їх різали, рубали, складали, а сторожі розносили дрова по класах.  То була  справжня каторга.

Три місяці ми  добряче попотіли, але опалення зробили. Стало тепло не тільки в класах, а й у коридорах. І це опалення й до сьогодні є, тільки працює уже не на вугіллі. Вдалося добудувати актовий  і спортивний зали, пізніше – класні кімнати  й розрядити той повний двозмінний мурашник дітей, коли 700 учнів вчилося до обіду, і майже  стільки ж  – після обіду. Це було   надзвичайно важко, особливо для другої зміни.  Також побудували господарські споруди, типовий туалет, стрілецький тир та їдальню-павільйон. І це все не тільки складання проектно-кошторисної документації, майже щоденні поїздки до Львова, а й  наполеглива, нелегка  праця нас, шкільних вчителів. Єдине,  чим забезпечували – це будівельними  матеріалами, а левову частку робіт виконували власними силами. Я мав трудолюбивих хлопців, з якими разом  працював,  таких як Роман Багай, Тарас Шевчук, Орест Головчак, Михайло Бабич, Іван Комарницький, Володимир Вовчанчин… Це були золоті люди, трудолюбиві! І знаєте, мені так боляче стало, коли згодом, з якихось причин, і господарські споруди знесли, і стрілецький тир розібрали, і їдальню-павільйон  також знесли. А можна було б   у приміщенні їдальні поставити 4 тенісні столи: «Бавтеся, дітки!» Чотири б пари грали в теніс, а двадцять  дітей дивилися б на  ці  змагання. То може б менше їх ходило поза туалет курити. Але  маємо те, що маємо… Бачу,  школа  моя працює,  та ще як ! У  колективі дбають про  учнів, атмосферу доброзичливості, дружби, довіри, взаємоповаги, взаємодопомоги. І це дуже добре. Бо тільки згуртувавши  школярів у дружний  і  працездатний колектив, можна успішно здійснювати їх навчання та виховання.

  До речі, багато доклався  ветеран-педагог і до спорудження  нової школи в Турці – теперішнього Турківського НВК. За свою освітянську працю Андрій Федорович удостоєний багатьох відзнак, серед яких орден «Знак пошани». Скільки працював директором, стільки років й обирали  його  депутатом Турківської міської ради. Двічі  був заступником   (на громадських засадах) міського голови.

– Я дійсно хотів щось робити для міста, – каже  Андрій Федорович, – Коли  тодішній голова  Турківської міської ради    Йосип Когут пішов на кілька місяців на лікарняний, то ми  разом із секретарем  Галиною Ольшанецькою і сесії проводили, і виконкоми.  Тож і в школі робота йшла, і за місто не забував.

У затишній оселі Андрія Дмитраха, де живе  разом  з дружиною  Леонтиною Іванівною, колишнім вчителем фізкультури,  яку,  по приїзді  на  Турківщину зустрів,  покохав  та уклав шлюб у  далекому 1955 році,  панує  тепла і щира атмосфера.  Подружжя педагогів  живе клопотами і турботами сьогодення, спілкується зі своїми колегами, сусідами, знайомими  і   дуже часто  (щоправда   телефоном)   з дітьми – сином  Тарасом, який живе на Перемишлянщині, та донькою Оленою, що в Чехії.   Своїх дітей вони виховали працьовитими, людяними та  культурними. Переживають дідусь і бабуся  за єдину  онучку Оксанку, хочуть, щоб усе в неї складалося якнайкраще, а вона їх  обох щиро  любить і обожнює.

Андрій Федорович веде активне життя. Каже, що ще у 88 років ходив  у ліс за грибами.  «Тихе полювання», зустріч з природою – то  його хобі. Андрія Дмитраха  ще  й зараз часто можна зустріти в місті, колись йде за продуктами. Завжди підтягнутий,   ввічливий до усіх, із дзвінкими нотками у голосі.

Плине з роками вчительська доля,

А в серці живе молодечий політ.

Вчительська доля… Посріблені скроні…

І щира молитва за учнів своїх.

…Сонце все  впевненіше  випрамляє свої теплі промені, зігріваючи сонну від холоду землю. Знову прийшла до нас весна. Повертаються  з далеких країв журавлі.  Хай несуть вони на своїх крилах  щасливі літа, зігріті теплом людської вдячності,  Божою ласкою і любов’ю, нашому шановному  ювіляру!

Ольга Тарасенко.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Ми у Facebook

Facebook Pagelike Widget

Шукати на сайті

Архіви