В єдності - сила народу

Народний часопис турківщини

ДО СТА ЛІТ ДОЖИТИ – У БОГА ЗАСЛУЖИТИ

Дата: 07.01.2022 Кометарі: 0

Добігали ліку двадцяті роки минулого століття… У невеликій тісній кімнатці помирав  виснажений хворобою батько… Діти тулилися біля ліжка, на якому він лежав, у передчутті чогось дуже страшного  й  болісного.  П’ятирічна Зоська   стояла осторонь  всіх  –  біля печі. «Зосю, Зосю,  йди до мене», – просив тато знесиленим голосом.  Напевно, він хотів притулити її до себе, востаннє  погладити по голівці. А донька, не розуміючи,  що  батько  хоче від неї, боячись, все  відповідала, здвигаючи плечима: «Ий, Ий» і не йшла  до татуся. Лише  згодом, коли мати,  повернувшись   зі стайні з відром  видоєного молока, зчинила   крик над померлим чоловіком, і в хаті здійнявся  несамовитий дитячий плач, по Зосиному обличчю  рясно-рясно потекли сльози. Вона  зрозуміла, що осиротіла,  що всі вони в хаті  втратили тата,  свого головного  годувальника. З того дня для   сімох дітей – Емілії, Анастасії, Катерини, Марії,  Климентини, Софії і Дмитра –   сім’ї  покійного Федора  Стеця з Середньої Турки   настали нелегкі життєві будні.

Школу Софія так і  не закінчила – лише  кілька початкових класів  за Польщі вдалося опанувати.  Не  мала   можливості. Треба було заробляти на прожиття, а  не про науку думати. Тому  не маючи ще й десяти  літ пішла  пасти худобу до одного з  місцевих   господарів. За літо  за  пастушення заробила 5 злотих. За ці гроші  родич, який допомагав  матері годувати сім’ю, купив собі для господарки  клаптик поля. Тож заробіток дістався не їй.

Згодом  дівчина-підліток пішла  на службу –  не сама, а разом   із подругою Марією, яка була родом із Вовчого.  Неподалік  військкомату знаходився шинок  єврея Мошка (Мойсея) Бренеса, а поруч – магазин  Гертнера. Тож Марія  пішла служити  до Гертнера,  в якого було двоє дітей, а Софія  – доглядати за донькою Бренесів – Ханою (Ганною). Там Софійці жилося, як у Бога за дверима.  Перебувала у теплі,  в  чистоті, завжди сита, дівчину  Бренеси  дуже любили,  бо ж маленька Хана прив’язалася до Софії  як до рідної сестри. Вони разом гуляли, спали, обідали. На жаль,  у період  переслідування цих та інших  єврейських сімей, Софії довелося розлучитися з Ханою. Батька її було вбито,  згодом мати з дочкою, втікаючи від німецьких окупантів,  кудись виїхали з Турки.

 А життєва стежинка   юної горянки все бігла та й бігла … Далі для Софії Стець розпочалася робота в  Турківській лікарні. Сестра  Катерина, яка  на той  час  уже  працювала  тут, запропонувала їй та ще двом дівчатам  піти доглядати  за клумбами.  Тоді  подвір’я лікарні було  гарно облагороджене  – обгороджене добротним  парканом,   всередині стояли акуратні дерев’яні   лавочки для відпочинку,   поруч –  пишні кущі жасмину та бузку,   різнобарвні квітниками,  фруктові і хвойні дерева та  каплиця. Тож усе це потребувало дбайливого догляду.  Дівчатка трудилися  на совість. Працьовиту  Софію запримітили лікарі й запросили  залишитися в лікарні.  Першим робочим місцем  стала для дівчини   пральня –  кімната, в якій знаходився величезний   чан з водою, навколо якого стояло кілька жінок, які,  спершу вручну переправши   лікарняну білизну,  виварювали  її в чані, потім  полоскали і вивішували на горищі для сушіння.  У лікарні  працювало багато медиків-поляків, серед яких були й  сестри-послушниці. Черниці  також доглядали  за хворими. Софія  подружилася  із багатьма з них.  І сьогодні в  старенької  про них тільки добрі спомини.  Коли почалася Друга світова війна,  основна частина поляків залишила  заклад  і виїхала до Польщі, серед яких  багато  мудрих і досвідчених лікарів та медсестер. 

Софія Тарасенко (ліворуч), разом з подругами, у роки молодості

На вулицях  міста тоді   тільки  і   велися  розмови про війну.  Кожен  переживав за свою родину, за сім’ю.   Повсюди панував страх,  життя випробовувало  кожного   на міцність, витривалість, вміння  виживати в надскладних умовах.   Працюючи санітаркою, Софії разом з усіма не раз під час раптового нальоту ворожих літаків доводилося втікати з подвір’я лікарні і ховатися всередині приміщення.  Був випадок, що бомбу скинули зовсім неподалік, у річку Літмир. Про достаток  і спокій у лихі  фронтові сорокові роки  годі  було й думати.  Не  мали люди в що  добре взутися і одягнутися,  жили впроголодь. Жінки,  серед яких й Софія,  у 30-градусні морози  ходили в туфлях на роботу. Щоби розтопити в  печі і зварити обід, треба було спершу принести до хати  на плечах  з лісу хмизу.  На жорнах перетирали зерно і пекли з  нього хліб.  Ставили   тісто  на лопату, запихали  в піч, підстеливши  під нього  листок капусти.  І то не в кожній оселі пекли хліб, бо треба було мати з чого його спекти.  Дехто за зерном йшов  у Шандровець, Вовче  чи в  якесь інше село,   щоб обміняти його  в тамтешніх газдів на якусь хатню річ – взуття, одяг, тканину…  Коли  одній з працівниць пральні чоловік приніс на обід борщу, звареного з білого буряка, заправленого часником, то того борщу Софія не може забути й досі. Таким він був смачним! 

Згодом з пральні   дівчину перевели працювати  на кухню – помічником кухаря, а  далі  Софія  влаштувалася   на посаду  санітарки. Санітарки тоді знали  швидко і вправно надати  першу медичну допомогу. Цього їх вчили  кожного тижня  по суботах   на спеціальних курсах.  

У всіх відділах лікарні  довелося  їй  працювати – хірургії, терапії, родильному відділі.  Їй навіть пропонували  йти вчитися на медсестру, але, на жаль,  не було можливості залишити  родину. Потім  усі ті знання, здобуті  за роки  роботи в Турківській лікарні,  ставали їй у підмозі. Софія    вміла справити   перелом,  помастити людину, коли болів  шлунок, прийняти пологи (бувало, що й серед ночі  йшла  до породіллі).   Довелося  приймати   пологи  навіть в рідної сестри і то в надзвичайно екстремальних умовах: у шафі, при свічці. Так вимагали обставини (саме в цей час енкаведисти проводили облаву).  Усе, дякувати Богу, обійшлося  благополучно.  Народилася чудова дівчинка.

Симпатичну, з довгими  красивими косами,  роботящу,  добру  і доволі сміливу дівчину (до речі,  по-вуличному її ще кликали козаччина Зося, бо дід Софії був козаком)  запримітив Володимир Тарасенко –  високий на зріст, статечний, красивий хлопець з Донеччини, який  після війни,  відслуживши  на наших теренах у війську, як і багато інших  хлопців-східняків, залишився тут жити.   «Ніколи б не подумала, що вийду заміж не за  свого, – пригадує сьогодні   пані Софія. – Але доля  розпорядилася  по-іншому». Наприкінці сорокових відгуляли весілля, у місцевого священика взяли шлюб.  Вийшовши заміж,   Софія залишила лікарню,  стала ходити  на роботу в колгосп та доглядати дітей.   А їх  разом із чоловіком виховали і вивели у світ четверо –  добрих, працьовитих, людяних  синів – Романа, Анатолія, Олександра, Володимира.   Згодом самотужки  збудували хату.

 Уже 24 роки  минуло, як, після важкої хвороби,  пішов у  вічність чоловік, залишивши дружині дітей. «Ти їм будеш більше потрібна, як я», – казав в останні години свого життя.  А  Софія й не  гадала, що  доживе до глибокої старості, переживши не тільки радісні миті, а й   горе, душевний біль та втрати.  На її руках, або ж у її присутності, померли мати,  всі сестри і брат. Похоронила двох  ще  доволі молодих синів та невістку, багатьох племінників..  «І чого я ще живу так довго на  світі?» – часто роздумує Софія. На що їй  люди відповідають: «У Бога заслужили».  За  свій вік  перенесла і холод, і голод,  різні епідемії, війну і колективізацію, бачила переслідування євреїв і українських націоналістів.

 Нині, у  своїх сто літ,  турківчанка Софія Тарасенко ще веде активний спосіб життя: миє посуд, замітає в хаті, словом  робить легку хатню роботу,  слухає радіо і цікавиться усіма подіями в Україні, особливо  на фронті, дивиться  богослужіння по телевізору. Вона  – дуже акуратна  жінка,  любить чистоту і порядок,  добра – вміє співпереживати, старається  допомогти потребуючому чим може,   на свій вік має ще добру пам’ять.   Але вже підводять зір і слух.  У  97 літ   перенесла інсульт.  Певний час  не  могла ходити, розмовляти,  важко було ковтати їжу. Дякуючи  лікарю  Марії Матковській, яка  порадила чим лікуватися та   завдяки великому  прагненню  боротися за  своє здоров’я, бабуся   здолала недугу. Заново навчилася ходити (тепер  опирається на  паличку, а починала з  інвалідного візка), в неї справилося обличчя, відновилася мова. Цю добру жінку  любить уся родина – сини, невістки, свати, племінники,  10 онуків, 22 правнуки і маленька праправнучка Софійка, сусіди, знайомі, парафіяни. 

Софія Федорівна дуже віруюча, вона  в усьому покладається тільки  на Бога,  щоденно молиться і завжди, незважаючи на  свій   похилий вік,  дотримується посту. Бо  впевнена, що піст і молитва рятують людину.

Цьогоріч, на Різдво Христове,  новонароджений Ісусик благословлятиме Софію Тарасенко із сторічним ювілеєм! У місцевому храмі Святителя Миколая лунатиме «Многая літа!» довгожительці.  А  при вході  до церкви, ідучи на богослужіння,  як  і  завжди,  прихожани  молитимуться до   невеликої фігури Матері Божої, яка встановлена там ще в часі реставрації  цього старовинного чудового  храму – пам’ятки  бойківської сакральної архітектури. Фігуру  Богородиці   поофірувала до церкви Софія з родиною. Одного разу, коли  ще  працювала в лікарні, москалі запланували знищити капличку, яка стояла на подвір’ї.  Вночі Софія разом із сестрою, щоб ніхто не бачив,  забрали  з каплиці  фігурку Матері Божої , перенесли її в простирадлі у лікарню   і заховали з в одній з кімнат за піччю. А наступного дня  нишком  фірман з Вовчого  на прізвище  Лило (ім’я  його Софія, на жаль, не пам’ятає) допоміг  сестрам   забрати  Богородицю до хати.  Так  Матінка Божа залишилася збереженою,  перед якою моляться й сьогодні, а каплицю  варвари знищили.

Окрім великої родини, іменинницю прийшли привітати голова Турківської міської ради Ярослав Паращич та помічник Народного депутата України Андрія Лопушанського Ірина Кіра

Щодня, зранку і ввечері,  пані Софія  сердечно  дякує Господу за прожиті літа,  просить здоров’я і помочі  для усіх своїх рідних, а ще  щиро  молиться, щоб  Господь Бог і Пресвята Діва Марія  були при ній   в останні хвилини  земного життя.  А всім, кого знає,   довгожителька бажає, щоб дожили до ста літ,  як вона.

О.ВОЛОДІНА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Наша газета у PDF

Турка з висоти пташиного польоту

Ми у Facebook

Facebook Pagelike Widget

Шукати на сайті

Архіви